Том 2 ГЛАВА 87. ПИТАННЯ

Тепло Амеріїї присутності розчинило найгостріший лід у гроті, але не розвіяло основну тінь. Поки Рейн керував дроном-розвідником, спробувавши знайти в горах покинуту ретрансляційну станцію, Крівін знову занурився в тишу. Не в тишу спокою. У тишу питання, що дзвеніло в ньому з часів Двійника.

«Ти робиш усе правильно».

Але що значило «правильно»? Для кого? Для системи, яку він ненавмисно перетворив? Для Аргоніт, яка бачила в ньому ланку ланцюга загрози? Для Амерії, яка бачила в ньому людину? Для Ліани, яка бачила в ньому зрадника?

Він витяг з кишені той самий грубий дерев'яний символ — тріснуте коло. Пальці обводили тріщину, відчуваючи її шорсткі краї. Символ Долини. Симбол втрат. Символ боротьби проти забуття.

А що, якщо забуття було єдиним милосердям?

Раптом Амерія, що дрімала, прислонившись до стіни, відкрила очі. Вона побачила його погляд, застряглий на символі.
— Що? — тихо запитала вона.
— Питання, — сказав він, не відриваючи очей від дерева. — Яке я ніколи не наважувався поставити собі повністю. А якщо світ не вартий збереження?

Амерія не здивувалася. Не злякалася. Вона просто слухала, її втомлене обличчя стало уважним.
— Який світ? — запитала вона. — Той, що був до тріщин? З контролем, страхом, «Кам'яним Гніздом»?
— Будь-який, — сказав Крівін. — Той, що був. Той, що є. Той, що може бути. Ми боримося за його збереження. Але чому? Тільки тому, що це наш дім? Тільки тому, що ми його частина? А якщо цей дім заснований на стражданні? А якщо ця частина — ракова?

Він підняв на неї погляд, і в його очах була щира, неприкрашена сумнівність.
— Як архітектор, я бачу структури. І я бачу, що багато структур народжуються з дисфункції. Система контролю народилася зі страху. Страх — з незнання. Незнання — з... життя. Адже життя — це пошук рівноваги через хаос, чи не так? Це постійна боротьба з ентропією. І що, якщо ця боротьба — просто абсурд? Що, якщо Аргоніт має рацію, і справжня гармонія — це не збереження форми, а її вільне перетворення? Навіть якщо це означає наше зникнення?

Амерія мовчала, переробляючи його слова. Вони були не про зраду. Вони були про щось глибше. Про етику існування.
— Ти питаєш, чи має сенс наша боротьба, — сказала вона нарешті.
— Так. Бо якщо немає, то все, що я роблю, все, що ми робимо... це просто ще одна форма того ж абсурду. Ми намагаємося зберегти світ, але, можливо, світ не хоче бути збереженим. Може, він хоче... перетворитися. І ми, намагаючись зупинити це, робимо більше шкоди, ніж якби просто відступили.

Він глянув на символ у руці.
— Долина. Чи було правильним намагатися її врятувати? Чи, можливо, її зникнення було... природнішим? Гармонійнішим у глобальному сенсі? Ми вважаємо життя найвищою цінністю. Але що, якщо цінність — у самому процесі, а не в конкретних формах? У перетворенні, а не в сталому існуванні?

Це були питання, які він приховував навіть від самого себе. Бо вони вели у прірву. У прірву, де ніщо не мало значення.

Амерія підвелася, підійшла до нього та сіла поруч. Вона взяла символ з його рук, повертаючи його в пальцях.
— Я не знаю відповіді, — сказала чесно вона. — Я аналітик. Я шукаю закономірності. А в цих питаннях закономірності розпливаються. Але я знаю одне.

Вона подивилася йому в очі.
— Коли я стояла в обсерваторії, і вони входили, і я говорила в камеру... я не думала про збереження світу. Я думала про збереження правди. Правди про те, що світ дихає. Правди про те, що ми можемо чути. Ця правда мені здалася вартою того, щоб за неї залишитися. Навіть якщо світ, що дихає, колись перетвориться на щось інше. Навіть якщо моє «я» зникне.

Вона повернула символ тріщиною догори.
— Ця тріщина — не лише розрив. Це також... можливість. Для чогось нового. Ліана не може пробачити, бо для неї ця тріщина забрала минуле. Але вона також дала їй... питання. І це питання змінило її. Змінило Вієру. Змінило мене. Змінило тебе. Чи це погано? Чи варто було запобігти цій тріщині, якби це означало, що ми залишилися б тими самими сліпими, глухими істотами, якими були?

Крівін слухав, і щось всередині нього почало сходити.
— Ти кажеш, що цінність не в збереженні статичного стану, а в... якості змін?
— Можливо. Я не знаю. Але я знаю, що коли я чую дихання світу, коли я відчуваю, як Аргоніт дивиться на нас, коли я бачу, як Ліана стоїть перед меморіалом... я відчуваю, що це важливо. Не тому, що це «правильно». А тому, що це... життя. Складне, болюче, незрозуміле. Але життя. І життя, на моє відчуття, завжди варте того, щоб його відчувати. Навіть коли воно болить.

Вона поклала символ назад йому в долоню.
— Може, світ не вартий збереження у тому вигляді, в якому він є. Може, він вартий... перетворення. Але перетворення, а не знищення. І наша роль — не зупинити його, а... надати йому форми. Форми, що враховує біль. Форми, що пам'ятає. Як цей символ.

Рейн, що весь цей час мовчав, раптом заговорив, його голос пролунав у тиші гроту:
— Я отримав відповідь на сигнал. Не від станції. Інше джерело. Слабке, але чітке.

Крівін і Амерія обернулися.
— Від кого?
— Код ідентифікації відповідає Вієрі Алтайїн. Але це не офіційний канал. Це... особистий маяк. Вона просить про зустріч. На нейтральній території. Каже, що це терміново. І що вона знає про «зовнішніх».

Вієра. Яка залишилася всередині системи. Яка носила символ Долини. Яка тепер ризикувала всім, щоб вийти на зв'язок.

Крівін подивився на Амерію, потім на символ у своїй руці. Питання про цінність світу раптом стало конкретним. Вієра ризикувала своїм світом — своїм становищем, безпекою, можливо, життям — щоб попередити про загрозу ззовні. Щоб об'єднатися.

Чи був світ, що міг породжувати таку вірність, таку мужність, вартим збереження? Навіть якщо в ньому були Каєн, Комісія, страх та контроль?

— Координати? — запитав він у Рейна.
— Надано. Покинутий геодезичний пункт за тридцять кілометрів звідси. Вона буде там через шість годин.
— Ми будемо там, — сказав Крівін. Він підвівся, відчуваючи, як втому змінює рішучість. Питання залишилися. Вони ніколи не зникнуть. Але тепер у нього була відповідь. Не остаточна. Не абсолютна. Але достатня для наступного кроку.