Том 2 ГЛАВА 85. АРГОНІТ ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Сніг у горах присипав сліди, але не внутрішні шрами. Крівін і Рейн рухалися по занедбаній високогірній тропі, яка здебільшого була ледве помітною вибоїною серед каменів та крихкого льоду. Повітря було таким розрідженим, що кожен вдих палав у легенях. Але фізичний біль був лише фоном для іншого — для глибокого розладу, що сидів у кістках Крівіна після всього: після відкриття, після втечі, після того, як Амерія залишилася.

Він чув її відсутність не як пустоту, а як зміну тиску. Ніби один з тих блакитних зв'язків у диханні світу, що зв'язував їх, тепер був розтягнутий до межі розриву, видаючи тихий, болючий дзвін. Він намагався не концентруватися на цьому. Була робота. Треба було знайти безпечне місце, оцінити ситуацію, зрозуміти, чи хтось почув їхню трансляцію.

Рейн, його металевий корпус тьмяно відблискував у сніговому відблиску, рухався попереду, скануючи місцевість.
— Попереду два кілометри є природний грот. Сканування показує достатню глибину та стійкість. Можна сховатися там, поки не зійде снігова заметіль.
— Гаразд, — хрипко відповів Крівін.

Його власні сили були придушені втомою та внутрішніми пошкодженнями. Він міг лише пасивно відчувати дихання світу навколо — спокійне, глибоке, немов гірський масив нарешті знайшов свою рівновагу після спалаху біля обсерваторії. Аргоніт не дивилася сюди. Її увага була знову розсіяна, але тепер з якимсь новим, цікавим відтінком — ніби вона обробляла отримані дані. Дані про мужність. Про жертву. Про… вірність.

Саме тоді, коли вони наблизилися до входу в грот, це сталося.

Увага повернулася. Не розсіяна. Не цікава. Сфокусована. Як ніж із криги, вона врізалася в його свідомість.

Не голос. Не слова. Пряме враження. Потік образів, відчуттів, структур.

Він побачив — не очима — він відчув саму Аргоніт, не як далеку силу, а як присутність. Вона не була в горах. Вона була скрізь. У диханні вітру. У тріщинах у камені. У пульсації магматичних потоків глибоко під землею. Але зараз ця всепроникна увага була зібрана в одну точку. На нього.

Вона розглядала його. Не як раніше — не з цікавістю до його структури чи болю. Це було інше. Складніше. Немов вона бачила не просто об'єкт, а… наслідок. Наслідок своєї власної уваги. Вона бачила, що її погляд змінив його. Що він відкрився їй, і цей відкритий канал тепер залишився. Він був… позначений. І ця позначка приваблювала щось інше.

Потік образів змінився. Крівін побачив — чи відчув — щось на кшталт… віддзеркалення. Немов у водній гладі дихання світу з'явилися інші світи. Неясні, спотворені, але живі. І з тих світів теж лунали голоси. Не такі, як він чи Аргоніт. Інші. Цікаві. І вони… прислухалися. До його трансляції. До того, як він говорив про дихання світу. Ці голоси почули не лише слова. Вони почули заклик. Відкритість. Уразливість.

І вони зацікавилися. Не так, як Аргоніт. Не з бажанням зрозуміти гармонію чи красу розпаду. З іншим бажанням. Крівін не міг назвати його, але воно відчувалося холодним. Прагматичним. Загарбницьким.

Аргоніт відчула це. Вона відчула, як через тріщини, через ті самі дихальні шляхи, які вона навчилася сприймати як частину себе, проникає чужий інтерес. І цей інтерес був спрямований не лише на світ. Він був спрямований на неї. І на нього.

Раптом увага Аргоніт стала ще гострішою. Вона не була обуреною. Не була наляканою. Вона була… начепленою. Немов виявила новий, несподівано складний візерунок у власному існуванні. Візерунок, що включав загрозу. І вона звернулася до джерела цього візерунка. До нього.

Не словами. Імпульсом. Чистим, безпосереднім запитом, що пройшов крізь ту саму відкриту рану в його свідомості:
Чужі. Вони чують через тебе. Вони прийдуть?

Питання було не про звук. Воно було про відповідальність. Про причинність. Вона бачила зв'язок: він відкрився їй → світ змінився → він заговорив до світу → його почули ззовні. Ланцюжок. І вона хотіла зрозуміти наступну ланку.

Крівін застиг на місці, наче вдарившись об невидиму стіну. Над диханням захопило. Це було набагато інтенсивніше, ніж будь-який їхній попередній контакт. Вона не просто спостерігала. Вона спілкувалася. Безпосередньо. І в цьому спілкуванні не було ні людських емоцій, ні співчуття. Була необхідність зрозуміти.

— Що з тобою? — почув він механічний голос Рейна. Штучний інтелект обернувся, його сенсори сканували Крівіна.

Крівін не відповів. Він закрив очі, намагаючись сформулювати відповідь не словами, а тим же потоком образів, відчуттів, намірів. Він зосередився на відчутті загрози, яке прийшло з зовнішніх голосів. На їхній прагматичній цікавості. На тому, як вони відрізнялися від її цікавості. Він спробував передати це як контраст: її дихання світу було внутрішнім, органічним. Їхній інтерес був зовнішнім, інструментальним.

Аргоніт сприйняла. Він відчув, як її увага коливається, аналізуючи цей контраст. Потім прийшов новий імпульс, насичений не запитанням, а… констатацією.
Вони порушують гармонію. Вони не частина дихання. Вони… інфекція.

Слово «інфекція» не було словом. Це був образ вторгнення, дисонансу, чужорідної структури, що намагається переписати існуючий візерунок.

І тоді прийшов третій імпульс. Найчіткіший. Найбільш спрямований.
Ти привів їх. Ти частина ланцюга. Ти… відповідальний.