Том 2 ГЛАВА 84. ЛІАНА НЕ МОЖЕ ПРОБАЧИТИ

Тієї ночі, коли Амерію привезли до ізолятора в підземеллях «Кам'яного Гнізда», Ліана не спала. Вона стояла біля маленького вікна своєї нової кімнати — її з матір'ю, що вижила в Долині, тимчасово розмістили в житловому секторі для співробітників, після того як їхній дім зник. Вікно виходило на внутрішній дворик, засипаний сірцем, і на сірий фасад іншої вежі. Світла було мало, лише червоні вогні аварійних індикаторів.

Вона бачила, як уночі прибув броньований транспорт. Бачила, як вивели одну постать у сірих наручниках, з похиленою головою, але з прямою спиною. Це була Амерія. Ліана впізнала її по силуету, по тому, як вона йшла — не з гідкістю жертви, а з тихою, незламною впевненістю. Наче вона не була в'язнем. Наче вона просто переходила з одного місця в інше.

Ліана відчула, як щось гостре і гаряче розпирає її зсередини. Це не була злість на Каєна чи систему. Це було щось глибше, особистіше. Це була зрада.

Вона пам'ятала Амерію з дня, коли та прийшла до їхнього будинку в Долині, щоб «оцінити ризик». Пам'ятала її спокійні, сумні очі, які дивилися на графіки, а не на людей. Потім — після катастрофи — Амерія змінилася. Вона почала бачити. Вона прийняла символ. Вона стала голосом тих, хто намагався зрозуміти.

А тепер ця ж сама жінка — спільниця його. Зрадника. Того, хто з'явився з нізвідки, приніс із собою хаос та нові загрози, і тепер, коли все стало гірше, просто втік. Залишивши її тут.

Амерія зрадила не систему. Вона зрадила їх. Тисячі тих, хто втратив домівки, родичів, віру. Вона обрала сторону того, хто говорив про «дихання світу», коли світ для Ліани залишався крижаною могилою.

Ліана обернулася від вікна, стиснувши кулаки так, що нігті впилися в долоні. Вона не плакала. Сльози висохли в Долині. Залишився тільки холодний, концентрований осад — болюче розуміння, що навіть ті, хто здавався союзниками, можуть повернутися до тебе спиною.

Наступного ранку вона пішла до Вієри. Керівниця Алтайїн прийняла її в своєму офісі, який тепер здавався похмурим, попри символ Долини, що лежав на столі. Вієра виглядала виснаженою, начебто не спала всю ніч.

— Ліано, — сказала вона тихо. — Я знаю, що ти бачила.
— Чому вона це зробила? — випалила Ліана, не давши собі часу на формальності. — Чому вона пішла з ним? Чому вона… обрала його сторону?

Вієра заплющила очі на мить.
— Вона не обрала жодної сторони, Ліано. Вона обрала те, що вважала… єдиним шляхом уперед.
— Уперед куди? — голос Ліани зрівся. — До більшого хаосу? До нових тріщин? Він же зробив їх сильнішими, чи не так? Він показав їй нас, і тепер вона цікавиться нами! Це жахливо!

— Вона цікавилася нами і раніше, — сказала Вієра. — Просто інакше. Як джерелом красивих руйнувань. Тепер… тепер вона бачить щось інше. Зусилля. Біль. Можливо, навіть красу виживання. Амерія та Крівін намагалися показати їй саме це.

— А ти з ними погоджуєшся? — Ліана подивилася на Вієру прямо, і в її погляді було щось, що змусило навіть досвідчену технократку відвести очі. — Ти теж вважаєш, що моя мати, мій батько… що вони — просто частина якогось «візерунка»? Що їхня смерть — це лише… дихання світу?

Вієра замовкла. Вона подивилася на символ на столі, потім на свою власну долоню, на якій ще залишалися сліди від стискання того ж символу на площі.

— Ні, — сказала вона нарешті, і в її голосі пролунав справжній біль. — Ні, Ліано. Це не лише візерунок. Це біль. Біль, який я не відчула тоді, коли повинна була. І якщо зараз я можу щось зробити, то це намагатися зрозуміти, як уникнути нового такого болю. А для цього потрібно зрозуміти, з чим ми маємо справу. Амерія та Крівін… вони намагаються зрозуміти.

— А ми? — прошепотіла Ліана. — Ми, які залишилися? Ми маємо просто… зрозуміти і пробачити? Пробачити йому те, що він приніс сюди? Пробачити їй те, що вона пішла з ним?

— Я не прошу тебе пробачити, — сказала Вієра. — Я прошу тебе… не втрачати себе. Гнів — це сила. Але він також може осліпити.

Ліана повільно похитала головою.
— Ви не розумієте. Я не просто злюся. Я… я не можу пробачити. Тому що якщо я пробачу, то це буде означати, що їхня смерть не мала значення. Що це було просто… природне явище. А воно мало значення! Вона мала значення!

Вона вказала на двері, наче туди, де тримали Амерію.
— І вона мала значення для мене! Вона була… надією. Після того як ви прийняли символ, після того як почали говорити про зміни… я подумала, що хтось нарешті почув. А тепер виходить, що вона почула не нас. Вона почула його. І пішла за ним у якусь божевільну мрію про «дихання світу».

Вієра не знала, що відповісти. Вона бачила правду в словах дівчини. Бачила ту саму рану, яку нанесла Амерія, навіть не бажаючи того. Вибір кохання, віри в щось більше — це завжди був вибір проти когось іншого. Проти тих, хто залишався позаду.

— Що ти хочеш зробити? — тихо запитала Вієра.
— Я хочу побачити її, — сказала Ліана. — Я хочу сказати їй це в очі.

І Вієра, проти всіх правил, усвідомлюючи ризик, погодилася. Бо вона теж відчувала потребу в цій конфронтації. Між тими, хто залишився, і тими, хто пішов далі.

Підземний ізолятор пахнув антисептиком та страхом. Ліану провели через низку дверей з важкими замками до невеликої кімнати для відвідувань, розділеної прозорою, міцною перегородкою.

Амерія вже сиділа там. Вона виглядала втомленою, на її скроні був синєць від падіння, але очі були ясними. Коли вона побачила Ліану, в них промайнуло щось складне — пізнання, біль, але не каяття.

Ліана сіла навпроти, не кажучи ні слова спочатку. Вона просто дивилася. Дивилася на жінку, яка колись могла стати для неї наставницею, другом.

— Ти знаєш, чому я тут? — нарешті сказала Ліана. Її голос звучав глухо, як удар по каменю.
— Знаю, — відповіла Амерія. — Ти не можеш пробачити.
— Пробачити? — Ліана усміхнулася, і ця усмішка була холодною та гострою. — Я не можу навіть зрозуміти. Ти бачила, що сталося з Долиною. Ти бачила мою матір. І після всього… ти обрала його. Ти втекла з ним.