Том 2 ГЛАВА 83. АМЕРІЯ ЗАЛИШАЄТЬСЯ

Трансляція була гострим світлом у темряві старого комплексу. Рейн встиг підключити приховані передавачі до старих кабелів, що здебільшого лежали поза зоною уваги систем стеження Каєна. Це був вузький, ледь помітний промінь інформації, спрямований у різні кінці Імперії, де ще могли бути працездатні або саморобні приймачі.

Крівін стояв перед примітивною камерою, його обличчя було блідим, але спокійним. За ним на екрані миготіла тривимірна карта дихання світу — блакитні лінії, червоні точки, пульсуючі вузли.

— Мене звуть Крівін, — сказав він, і його голос, трохи хрипкий від напруги, розлився ефіром. — Дехто називає мене зрадником. Я не заперечую. Я зрадив систему, що намагається контролювати життя, замість того щоб розуміти його. Я покажу вам, що контролюють.

Він жестом вказав на карту позаду.
— Це не схема загроз. Це дихання нашого світу. Кожна лінія — це зв'язок, кожна точка — це місце, де тиск знаходить вихід. Це природно. Це життя. Але система, побудована на страху, називає це аномаліями, тріщинами, катастрофами. І намагається закрити всі дихальні шляхи. А що станеться, якщо закрити дихальні шляхи? Система задихається. І саме це ми й бачимо — від Долини до Печаток Алтайїн.

Амерія стояла поза кадром, її руки швидко переміщалися по консолі, монтуючи дані, додаючи фрагменти записів із «Кам'яного Гнізда» — хоч і зашифровані, але розбірливі: графики, заборонені звіти, холодні обговорення людських втрат як «припустимих відсотків».

— Ми не пропонуємо безвідповідальності чи хаосу, — продовжив Крівін. — Ми пропонуєму чутливість. Здатність чути світ, а не командувати ним. Аргоніт — не наш ворог. Вона — симптом системи, що задихається. І тепер, коли ми почали чути її, вона почала чути нас. Ми можемо знайти спосіб співіснування. Але не під погрозою знищення.

Рейн подав знак. Передавачі виходили на пік потужності. Сигнал пробивався крізь перші шари електронних перешкод Каєна. Десь у містах і селищах, у підпільних кімнатах, у квартирах сміливців, що не вимкнули старі приймачі, на екранах з'явилося бліде обличчя зрадника та карта живого світу.

А потім раптом зовні, зверху, долинув глухий удар. Стіни обсерваторії здригнулися, зі стелі сипнувся пил.

— Вони тут, — сказав Рейн. Його голос був беземоційним, але швидкість, з якою він почав виводити дані про розташування загрози, говорила про все. — Протокол «Тиша» активовано. Наші основні канали заглушено. Залишилося лише 17% потужності. Апарати висаджують десант на дах. Шість одиниць. Озброєння…

— Ми знаємо, — перервала Амерія. Вона подивилася на Крівіна. — Трансляція тривала три хвилини. Це мало. Але щось, мабуть, пройшло.

Крівін кивнув. Він відчував це — тонкі нитки подиву, страху, а потім — розуміння, що простяглися до нього з ефіру. Не багато. Але достатньо.

Інший удар, вже ближче. Двері до зали здригнулися.

— Вихід через службові тунелі, — сказав Рейн. — Я проклав маршрут. Є шанс вийти на протилежний схил, де можна сховатися.

— Разом? — запитала Амерія, але в її очах вже була відповідь. Вона знала.

Крівін подивився на неї, і в цей момент час начебто сповільнився. Він бачив не лише її. Він бачив усю її путь — від аналітика, що боїться тріщин, до жінки, що стоїть серед руїн старої правди і не відводить погляду. Вона змінилася. Вона стала тим містом, що вони намагалися побудувати.

— Ні, — тихо сказав він. — Не разом.

Амерія не заперечила. Вона лише кивнула, її губи стиснулися.

— Хтось має залишитися, щоб відволікти їх, — сказала вона. — Щоб дати вам час. Рейн може вести тебе тунелями. Я… я залишуся тут. Продовжу трансляцію, поки ще можу. Навіть якщо це лише фоновий шум. Хай вони думають, що ми всі тут.

— Амеріє… — почав Крівін, але слова застрягли в горлі. Всі аргументи були марними. Вона прийняла рішення. Вона завжди приймала рішення, коли розуміла, що це потрібно.

— Іди, — сказала вона твердо. В її очах не було сліз. Лише рішучість та щось на кшталт… спокою. — Ти потрібен там, зовні. Щоб пояснювати. Щоб будувати. Я… я залишуся тут. Я буду моєю частиною мосту. Навіть якщо він трісне.

Ще один удар. Двері тріснули, по краях з'явилося світло різаків.

Рейн торкнувся плеча Крівіна.
— Час вийшов. Шлях активовано.

Крівін зробив крок уперед, не для того щоб обійняти — вони обидва знали, що часу немає. Він просто поклав свою долоню на її щоку. Вона притулилася до неї на мить, відчуваючи холод його шкіри та теплоту, що йшла зсередини.

— Будь живою, — прошепотів він. Це було не прохання. Це було благання до самої всесвіту.
— Завжди, — відповіла вона.

Потім він обернувся і кинувся за Рейном до темної арки службового тунелю. Металева плита зачинилася за ним із глухим стуком, ізолюючи звуки.

Амерія залишилася одна в залі з миготливими екранами та прицілом камери. Вона взяла глибокий вдих, відчуваючи запах пилу, озону та власного страху, який тепер перетворився на щось інше — на гостре, чисте рішення.

Вона повернулася до консолі, де ще працював останній передавач, що видавав слабкий сигнал крізь наростаючи перешкоди. Вона ввімкнула камеру на себе.

На екранах тих небагатьох, хто ще міг приймати, з'явилося її обличчя — втомлене, з плямами пилу, але з прямим поглядом.

— Мене звуть Амерія, — сказала вона, і її голос був спокійним, начебто вона розмовляла в тихій кімнаті. — Я була аналітиком «Кам'яного Гнізда». Я навчилася чути тріщини. А потім навчилася чути людей у них. І нарешті — чути саму життя. Мене тепер називають спільницею зрадника. Я не заперечую. Я зрадила систему, що глуха. Я залишаюся тут, тому що хтось має говорити, поки ще можна. І щоб показати їм…

Вона обернулася до дверей, де різаки вже прорізали червоний, розплавлений контур.

— …що справжня сила — не в знищенні того, що не розумієш. Справжня сила — в тому, щоб залишитися людиною. Навіть коли всі відходять.

Двері з гуркотом впали всередину. У проході, в диму та різкому світлі прожекторів, з'явилися постаті штурмовиків у важких обладунках, з піднятими стримуючими гарматами.