Том 2 ГЛАВА 82. ПОЛЮВАННЯ

Гори були холодними та мовчазними. Стара обсерваторія вирізалася зі скелі, немов застигла доісторична істота, що визирає одним оком — величезним, зарослим пилом і льодом куполом — у небо, яке тепер було затягнуте густою сірою пеленою хмар. Апарат приземлився на крихітному майданчику, частково заваленому снігом. Підйом був важким — вітер бив у обличчя гострими крижинками, повітря було таким розрідженим, що в легенях печело.

Амерія вела їх до запасного входу, схованого за кам'яним виступом. Двері, зроблені з важкого металу, піддалися лише після того, як Рейн під'єднався до стародавнього інтерфейсу та проколов зашифрований код, наданий Вієрою. Всередині пахло застійним повітрям, пилом та озоном від давно мертвих систем.

— Тут є автономний генератор, — сказав Рейн, його датчики пробивали темряву. — Його можна запустити. Температура мінус п'ять градусів, але після запуску систем життєзабезпечення підніметься до прийнятного рівня.

Вони пройшли низкою порожніх коридорів, облицьованих пошарпаною керамікою. Обсерваторія була справжньою фортецею, побудованою на випадок катастроф — міцна, ізольована, з власними джерелами води та повітря. Ідеальна в'язниця. Або схованка.

Крівін стояв у головному залі, де колись мав розташовуватися телескоп. Тепер тут була порожнеча та шафи з застарілим електронним обладнанням. Він відчував, як холод проникає крізь тонкий захисний костюм. Але це був не лише фізичний холод. Це було відчуття цілевказання. Ніби десятки невидимих ниток, прив'язаних до нього там, у столиці, тепер натягнулися, наповнившись загрозливим дзвоном.

— Вони знають, що ми тут, — сказав він тихо, не обертаючись.
Амерія, що перевіряла один із терміналів, зупинилася.
— Як?
— Не технологічно, — пояснив Крівін. Він закрив очі, налаштовуючись на блакитну мережу, що пульсувала в його свідомості. — Вони… слідкують за диханням світу. А я — викривлення в цьому диханні. Якщо Рейн перервав стеження в «Гнізді», то Каєн і його Комісія тепер шукають інші аномалії. І я — найяскравіша з них. Як чорна діра на радіотелескопі.

Рейн підійшов до центральної консолі, його маніпулятори швидко промацували роз'єми.
— Можливо. Їхні ресурси величезні. Але ця обсерваторія була розроблена як протирозвідувальний об'єкт. Стіни мають екранування, що розсіює більшість видів сканування. Ми можемо залишатися невидимими, доки не активуємо потужне випромінювання.
— Але ми не можемо залишатися тут вічно, — сказала Амерія. — Ми прийшли сюди не щоб ховатися. Ми прийшли, щоб працювати.

Вона подивилася на Крівіна.
— Ти чув щось? Від неї?
Крівін помовчав, концентруючись.
— Вона… спостерігає. Не за нами конкретно. За змінами. Після мого відкриття, після втечі… відбувається щось. Дихання світу стає… складнішим. З'являються нові зв'язки. Вона вивчає їх. І вона відчуває напругу. Ту напругу, яку створили ми своєю втечею.

— Напругу між старим і новим, — сказала Амерія.
— Так. І вона цікавиться нею. Не як загрозою. А як… новим типом візерунка. Конфліктом як формою.

Раптом Рейн застиг. Його оптичні сенсори різко збільшили зображення на підключеному моніторі.
— Виявлено рух на підступах. На відстані п'ять кілометрів. Чотири одиниці. Літальні апарати тихенького ходу. Вони летять низько, використовуючи рельєф для маскування.

Полювання почалося.

Каєн не міг дозволити зраднику залишитися на свободі. Це було питання принципу. І контролю.

— Активувати пасивні сенсори, — сказав Рейн. — Ми не можемо давати активний сигнал.
— А якщо вони нас знайдуть? — запитала Амерія, але в її голосі була не паніка, а холодна концентрація.
— Тоді ми будемо захищатися, — сказав Крівін. Він розкрив очі. У них горів той самий холодний вогонь, що й у лабораторії, коли він вирішив відкритися Аргоніт. — Але не силою. Сили в них більше. Ми будемо захищатися тим, що маємо. Інформацією. І здатністю бачити.

Він підійшов до вікна, заклеєного пилом, і провів рукою по склу, очищаючи невелику ділянку. Зовні була лише біла імла та скелі.
— Рейн, ти можеш підключитися до місцевих геологічних сенсорів? До моніторингу тріщин?
— Частково, — відповів штучний інтелект. — Багато з них пошкоджені, але мережа ще функціонує.
— Дай мені картину. Навколо обсерваторії в радіусі десяти кілометрів. Покажи активність.

На екрані консолі замиготіла тривимірна карта місцевості. Гори були пронизані десятками тонких блакитних ліній — невеликими, стабільними тріщинами, що стали частиною нового дихання. Але були й червоні точки — місця, де тиск ще не стабілізувався.

Крівін вивчав карту, його розум працював зі швидкістю, яка здавалася неможливою для людського мозку. Він бачив не просто геологію. Він бачив динамічну систему.
— Ось тут, — вказав він на ущелину за три кілометри від обсерваторії. — Активна точка. Тиск наростає. Вона ось-ось може вивільнитися. Невеликий лавинний зсув або енергетичний сплеск.
— І що? — запитала Амерія.
— Ми можемо… підказати їм, — сказав Крівін з похмурою усмішкою. — Направити їх туди.

— Як?
— Через дихання світу, — сказав він. — Я не можу активовувати сили. Але я можу… налаштуватися. Стати резонатором. Показати Аргоніт цю точку як щось цікаве. Якщо вона зверне туди увагу, тиск зросте. Це створить фальшивий слід. Енергетичну імлу, яка затьмарить наші сліди.

— Це ризиковано, — сказав Рейн. — Ти можеш привернути її увагу до нас.
— Вона і так знає, що ми тут. Але її увага розсіяна. Якщо ми дамо їй фокус, вона, можливо, подивиться саме туди. І цього буде достатньо.

Амерія подивилася на нього.
— Ти знову хочеш стати приманкою.
— Це все, що я можу зробити зараз. Це моя роль у цьому візерунку.

Крівін відійшов у центр зали, подалі від обладнання. Він знову закрив очі, але цього разу він не відкривався повністю. Він концентрувався на одній точці — на тій самій червоній зоні на карті. Він уявляв її собі не як координати, а як живу, болючу точку в тілі світу. Місце, де дихання ускладнювалося, де ентропія намагалася вирватися.