Том 2 ГЛАВА 79. ПЕРШИЙ СВІДОМИЙ ОПІР

Тиша після сховища була оглушливою. Вона була густішою за кам'яні стіни, важчою за весь жах Різдвяної Долини. Тоді був вигук болю. Тепер — заціпеніння після того, як хтось заглянув у безодню, а безодня зацікавлено заглянула у відповідь.

Амерія ледве встигла допомогти Крівіну дійти до його лабораторії, коли по «Кам’яному Гнізду» розійшовся різкий, металевий сигнал тривоги. Не аварійної. Інший — код червоного рівня, що викликав усю Раду нагляду на термінове засідання.

— Що ще? — прошепотів Крівін, спираючись на косяк дверей. Його обличчя було змертвілим, але очі вже знову були гострими, скануючими. Кров на підборідді висохла темними смужками.

— Не знаю, — відповіла Амерія, відчуваючи, як холодний жмут тривоги стискає її зсередини. Увага Аргоніт відступила, Печатки врятовані. Що могло бути гіршим?

В залі Ради їх вже чекали. Атмосфера була електричною. На екрані проєктувався не звичний звіт, а пряма трансляція з вулиці столиці. Камери, заховані на дахах, показували площу перед Головним Архівом Алтайїн. Там збиралися люди. Не натовп зі знарядами праці чи гнівними викриками. Це була тиха, організована хода. Десять, двадцять, може, п’ятдесят осіб. Вони йшли неспішно, мовчки. У кожного на грудях — маленький, грубо вирізаний з дерева чи виліплений з глини символ: три переплетені кола, один з яких тріскався. Символ Долини. Символ втрат.

На чолі ходи йшла Ліана.

Вона не плакала. Не кричала. Її молоде обличчя було блідим, як мармур, але очі палали сухим, незгасимим вогнем. Вона несла не табличку, а велику скриньку, обтягнуту чорною тканиною.

— Що це? — сипучо запитав Рейн, здавалося, на межі своїх можливостей обробляти події, що не мали прецедентів. — Несанкціонований мітинг? Затримати…

— Не можна, — різко перебила Англінція. Вона не відривала погляду від екрану. Її обличчя було похмурим, але в очах читалося щось на кшталт… поваги. — Дивись уважніше. Вони не порушують жодного закону. Не блокують рух. Не несуть заборонених гасл. Вони просто йдуть. І несуть… що? Що в тій скриньці, Вієро?

Вієра, яка ще не оговталася від шоку з Печатками, здавалася ще більш зламаною. Вона втупилася на скриньку в руках дівчини.
— Я… не знаю. Але це… схоже на ритуальну урну Алтайїн. Для… праху предків. Або для символічного поховання речей тих, хто пішов без тіла.

— Вона несе прах Долини, — тихо сказав Крівін. Він увійшов у зал, ігноруючи болячі погляди. Всі обернулися до нього. — Не буквально. Вона несе пам’ять. Свідчення. Вона іде до вас не з протестом. Вона іде з питанням.

Ліана зупинилася за кілька кроків від монументальних дверей Архіву. Її маленька група тихо розташувалася за нею півколом. Вона підняла скриньку обома руками, немов жертвоприношення, або — обвинувальний акт.

— Вони чекають, — сказала Амерія, вдивляючись у обличчя дівчини на екрані. — Вона чекає, що хтось вийде. Вона хоче поговорити. Не з гвардією. Не з чиновником. З тими, хто відповідає.

Рада завмерла. Протокол не передбачав такого. Протокол наказував розігнати, ізолювати лідера, запустити інформаційну контроперацію. Але після Долини, після Печаток, після того, як Крівін відкрив себе самій Аргоніт… старі інструкції здавалися паперовими щитами проти шторму.

— Я вийду, — сказала Вієра раптом. Голос її був тихим, але твердим. Вона підвелася.
— Вієра, це небезпечно, — сказав Каєн. — Настрій натовпу…
— Це не натовп, — сказала Вієра. — Це донька моєї помічниці. І вона має право на відповідь. Відповідь, яку ми не дали.

Вона не чекала дозволу. Вона вийшла з-за столу і пішла до виходу. Її пряма постава контрастувала з блідістю обличчя.

— Я піду з нею, — сказала Амерія.
— Ні, — зупинив її Крівін. Вперше за довгий час він торкнувся її руки — міцно, майже боляче. — Ти залишишся тут. Ти… ти занадто багато бачиш. Занадто багато відчуваєш. Це їхній момент. Людей, які не чують тріщин. Людей, які просто відчувають біль.

На екрані великі двері Архіву відчинилися. З’явилася Вієра, одна, без охорони, у своєму простому сірому робочому халаті. Вона зупинилася на сходах, дивлячись на Ліану зверху вниз. Повітря на площі, здавалося, загустіло.

Ліана не кланялася. Не опускала очей. Вона дивилася на керівницю наймогутнішого технократичного роду Імперії як на рівну.
— Пані Вієра Алтайїн, — сказала дівчина. Голос її, посилений акустикою площі, донісся до прихованих мікрофонів. Він був чистим, без тремтіння. — Я принесла вам те, що залишилося від моєї матері. Від батька. Від усіх, хто залишився в Долині. Я принесла вам їхнє питання.

Вона не відкрила скриньку. Вона просто тримала її.
— Яка справа? — тихо запитала Вієра. Амерія читала по губах.
— Чому ви нас не захистили? — пролунало по площі. Не звинуваченням. Констатацією. — Ми знаємо про тріщини. Ми знаємо про моніторинг. Ми знаємо, що «Кам’яне Гніздо» знало про ризик. Чому не було попередження? Чому не було евакуації? Чому ми були лише… даними у вашій системі?

Питання впали, як удари молота. Кожне — логічне, просте, смертельно незручне.

Вієра стояла нерухомо. Вона могла б сказати про протокол. Про те, що попередження спричинило б паніку. Про те, що евакуація була неможливою через характер загрози. Всі ці слова були в її розпорядженні, вишколені роками політичних звітів. Але вона дивилася на скриньку в руках дівчини. На символ тріснулого кола на її грудях.

— Ми… помилялися, — сказала Вієра. Голос її не нісся далеко, але мікрофони підхопили. У залі Ради всі затамували подих. Це було невибачення. Це було визнання. — Наша система… вона була створена для аналізу загроз, а не для розуміння їхньої… вартості. Ми бачили цифри. Пороги. Ми не бачили… людей. Це була наша помилка. Фатальна.

Ліана мовчала кілька секунд, немов переробляючи ці слова.
— А тепер? — запитала вона. — Тепер ви бачите?
— Бачу, — сказала Вієра. Вона зробила крок уперед, зійшла зі сходів, наблизившись до дівчини. Це був незвичний, неформальний жест. — Бачу тебе. Бачу їх. — Вона кивнула на маленьку групу. — І ми намагаємося… перебудувати систему. Щоб вона бачила не лише тріщини в землі, а й тріщини в нашому захисті.