Том 2 ГЛАВА 78. ТРІЩИНА В ПЕЧАТЯХ

Біль Ліани висів у повітрі «Кам'яного Гнізда» як отруйний газ. Він просочувався крізь стіни, застигав у тиші коридорів, заставляв людей відводити погляди. Амерія намагалася працювати, але тепер кожна накреслена лінія на схемі мережі тріщин здавалася їй зморшкою на обличчі плачучої дівчини. Кожен обчислений «критичний поріг» — числовим вираженням того, скільки ще Ліан може з'явитися.

Крівін зачинився у своїй лабораторії. Він не виходив годинами. Через службовця передав записку: «Обробляю дані з нових спалахів. Не турбувати». Але Амерія знала, що це не вся правда. Він обробляв щось інше. Слова Ліани. Звинувачення. Питання, на яке не було хорошої відповіді.

Рада нагляду зібралася знову, але навіть Рейн не міг приховати розгубленості. Їхній протокол лежав у руїнах. Їхній контроль був ілюзією. Вони сиділи за столом і слухали доповідь Амерії про нову класифікацію, але в їхніх очах було лише очікування наступного удару. Вони боялися. Боялися не лише Аргоніт. Вони боялися власного народу, який зараз отримував звістки про втрати, про крижані могили, про безсилля влади.

Саме тоді прийшла звістка з найнесподіванішого місця.

Вієра отримала повідомлення від своїх ремісників з дому Алтайїн. Не через офіційні канали. Через старовинний, екстрений канал зв'язку, призначений лише для катастроф рівня руйнування столиці.

Вона відкрила повідомлення за столом, під час доповіді Каєна про «можливі соціальні наслідки». Її обличчя, зазвичай спокійне та зосереджене, раптом зблідло, наче з неї викачали всю кров. Вона не крикнула. Не впала в знепритомність. Вона просто опустила скляну пластинку з текстом на стіл, і звук був таким різким, що всі замовкли.

— Печатки, — сказала вона тихо, немов самі слова могли її поранити. — На Великому Архіві. Вони… тріскають.

Слова впали не гірше за новину про Долину. Великий Архів Алтайїн був не просто сховищем знань. Це було місце сили. Буквально. У його підземеллях, в ядрах найдавніших, найпотужніших артефактів роду, були встановлені «Печатки Стабільності» — бар'єри, створені століттями тому найкращими майстрами, щоб стримувати внутрішню енергію цих артефактів, не даючи їй вийти з-під контролю або, що гірше, взаємодіяти з зовнішніми аномаліями. Це був фундамент безпеки не лише Алтайїн, але й усієї столиці. Якщо вони тріснуть…

— Ентропія? — миттєво запитав Рейн.
— Ні, — Вієра заперечно похитала головою. Її руки тремтіли, коли вона намагалася підняти склянку з водою. — Не внутрішня. Це… реакція. Артефакти всередині чують щось. Щось ззовні. Щось, що резонує з їхньою власною структурою на такій глибині, що Печатки не витримують. Це наче… поклик. Дуже тихий. Дуже далекий. Але вони чують.

Усі погляди несвідомо звернулися до порожнього крісла Крівіна, а потім — до Амерії.
— Вона, — сказала Англінція. Не запитала. Констатувала. — Вона шукає нові візерунки. Не лише у тріщинах реальності. У всьому, що… нестійке. У всьому, що може перетворитися.

— Артефакти Алтайїн стабільні! — вибухнула Вієра, але в її голосі була паніка, а не впевненість. — Ми робили їх століттями! Вони не просто предмети! Вони — продовження нашої воли!
— І тому вони чують, — тихо сказала Амерія. Вона відчувала, як щось холодне повзе у її животі. — Бо вони не мертві. Вони наповнені наміром, енергією, структурою. А вона… вона тепер чує структуру. Вона шукає все, що може бути «гармонійно» змінено. І ваші Печатки… вони теж структура. Щоб стримувати. Щоб обмежувати. Вона чує і це обмеження. І, можливо, їй цікаво… що станеться, якщо його зняти.

В залі запанав жахливий, холодний жах. Це було набагато гірше за тріщини в пустелі. Це було в самому серці їхньої сили, їхньої технології, їхньої ілюзії безпеки. Аргоніт навчилася не просто спостерігати за природними катастрофами. Вона навчилася чути створені людьми системи контролю. І ці системи її зацікавили.

— Треба посилити Печатки, — сказав Каєн, але це пролунало як дитяча вимога в бурю.
— Ти не розумієш, — перебила його Вієра. Голос її набрав різкості відчаю. — Ми не можемо їх «посилити». Вони вже на межі. Будь-яке наше втручання може стати тим самим імпульсом, що зруйнує їх остаточно. Це як намагатися підкріпити тріснулу греблю, тиснучи на неї ще сильніше. Ми мусимо… зняти тиск. Але як? Що створює цей тиск?

— Її увага, — сказала Амерія. — І ми не можемо просто «зняти» її. Ми можемо лише… перенаправити.
— На що? — запитав Рейн. Вперше за довгий час у його голосі промайнула щира, несимульована загроза. — На інший архів? На палац? На місто?
— На щось, що не знищить половину столиці, якщо Печатки лопнуть, — похмуро сказала Амерія.

В цю мить двері відчинилися без стуку. Увійшов Крівін.

Він виглядав ще гірше, ніж після Долини. Його обличчя було прозорим, під очима — фіолетові тіні. Але в очах горів невгамовний, холодний вогонь. Він не вибачився за вторгнення. Він просто подивився на Вієру.
— Ти вже знаєш, — сказав він.
Вона кивнула, не маючи сил говорити.
— Вона чує твої Печатки, — продовжив він, ідучи до столу. Його голос був хрипким, але повним незламної рішучості. — І Печатки чують її. Це не атака. Це… резонанс. Вона стала частиною фону реальності після Долини. Як радіоактивний слід. І тепер все, що досить чутливе, досить структуроване, досить… напружене, починає відгукуватися.
— Що робити? — вимовила Вієра. В її голосі була молитва.
— Дати їй щось інше, — сказав Крівін. Його погляд зупинився на Амерії. — Щось більш цікаве. Щось, що не руйнує місто, якщо вона доторкнеться. Ми не можемо забрати її увагу. Але ми можемо… запропонувати обмін.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Рейн.
— Мені, — просто сказав Крівін.

Тиша знову впала, але цього разу вона була насичена усвідомленням.
— Ти хочеш… привернути її увагу до себе? — повільно запитала Амерія.
— Я найбільш структурована, найнестабільніша, найцікавіша річ у цьому світі, — сказав він з похмурою іронією. — Я — жива тріщина між світами. Я — ходяча ентропія, що намагається бути порядком. Якщо її цікавлять системи на межі розпаду, то я — ідеальний об'єкт для вивчення. Краще, ніж мертві Печатки.
— Це самогубство, — сказала Вієра, але в її голосі не було переконання. Була тільки жахлива логіка його пропозиції.
— Ні, — сказав Крівін. — Це переговори. В Еркаліфті вона бачила, як я працюю. В Долині — як працює Амерія, натхнена моїм знанням. Тепер я запропоную їй подивитися на саме джерело. На те, як працює Архітектор, що намагається втримати себе від розпаду. Це може зацікавити її достатньо, щоб відвести погляд від Печаток. На час, достатній, щоб ви… змінили щось. Послабили артефакти, тимчасово зняли енергію, щоб вони перестали «дзвеніти». Що завгодно.