Том 2 ГЛАВА 77. ЛІАНА КРИЧИТ

Коли Амерія спустилася з даху, рішення вже кристалізувалося в її голові, холодне та чітке, як лідяні квіти в Долині. Вона знайшла Елвіна, Міру та Ґаррета в їхній спільній робочій кімнаті. Вони сиділи за столом, заваленому мапами та схемами, але не працювали. Вони просто дивилися в одну точку, очі їхні були порожніми, руки тремтіли. Вони були ще там, в Долині, серед тиші, що кричала.

— Вставайте, — сказала Амерія. Її голос не був різким. Він був твердим, як сталь після загартування. — Ви не маєте права на шок. Не зараз.

Вони підвели на неї погляди, і в їхніх очах вона побачила ту саму біль, що й у собі. Але також побачила віру. Віру в неї.
— Нам треба створити нову класифікацію, — сказала вона, підходячи до дошки. — Стара — від «мінімальної» до «катастрофічної» ентропії — мертва. Тепер у нас дві категорії: «пасивна» та «потенційно приваблива». Пасивна — це просто течія, як «Стовп Безодні». Її можна стабілізувати зовнішніми методами. Але друга… друга — це коли тріщина утворює складний візерунок, мережу, щось, що може стати… красивим у момент розпаду. Це — індикатор її можливої уваги.

Вона почала креслити на дошці, пояснюючи, які геометричні закономірності, які співвідношення енергійних потоків можуть свідчити про «потенційну привабливість». Вона говорила швидко, технічно, використовуючи терміни Крівіна та власну інтуїцію, випалену в Долині. Вони слухали, поступово оживаючи. Робота була ліком. Робота була щитом від думок про те, що вони зробили.

Раптом двері з силою відчинилися.

У кімнату увірвалася Ліана.

Вона не нагадувала ту витончену, холодну ученицю, якою була раніше. Її волосся було розкуйовджене, очі червоні від сліз та безсоння, а на щоках горіли нездорові плями. Вона дихала часто, нерівно, ніби пробігла кілометри.

— Ти, — видихнула вона, впиваючись поглядом у Амерію. Її голос був сирим, на межі крику. — Ти… ти була там. У Долині.

Амерія кивнула, опускаючи крейду. Вона знала, що це колись станеться. Ліана була з тих, хто залишився. Чия родина жила в прикордонних селах поблизу Долини Співочих Каменів.
— Так, — сказала вона тихо.
— І ти… ти це зробила? — Ліана зробила крок уперед. Її руки стислися в кулаки. — Ці… крижані квіти? Це ти?
— Не зовсім так, — почала пояснювати Амерія, але Ліана перебила її.

— Не бреши! Усі говорять! Що ти використала якусь нову силу! Що ти зупинила катастрофу, перетворивши все на кристали! — В її голосі була не лише звинувачення. Там була неймовірна, палаюча надія. Надія на те, що це була не просто смерть. Що це було щось інше. Щось, що можна зрозуміти. Пробачити.

Амерія відчула, як холод розливається по її жилах. Вона подивилася на учнів. Вони відвели погляд. Вони не говорили. Але в «Кам’яному Гнізді» не було таємниць. Службовці, бійці, техніки — всі бачили їхнє повернення, чули уривки розмов. Історія перекрутилася, як завжди, але її суть була правдою.

— Я спробувала мінімізувати шкоду, — сказала Амерія, обираючи слова з неймовірною обережністю. — Ситуація була… безвихідною. Ми не могли зупинити розпад звичайними методами.
— А він? — вигукнула Ліана, і в цьому «він» була вся її злість, весь її страх, вся її втрата. — Крівін? Чому не він? Він міг! Всі кажуть, що він міг зупинити будь-що! Чому він не поїхав?!

Тиша в кімнаті стала густою. Елвін завмер, дивлячись у підлогу. Міра схопилася за край столу.

— Йому заборонили, — сказала Амерія. Її голос звучав плоско. — Наказом Ради.
— Заборонили? — Ліана вибухнула. Її сльози, що вже наверталися, раптом висихали від люті. — Заборонили?! І ви… ви слухалися? Ви дозволили йому сидіти тут, у безпеці, поки моя сестра, мої родичі… поки всі вони… — Вона не змогла договорити. Її тіло скривилося від німого стогону.

Потім вона випросталася, і в її очах блиснуло щось несамовиті.
— Ти міг, — прошипіла вона, звертаючись не до Амерії, а ніби до привида Крівіна, що стояв між ними. — Ти міг зупинити це. Але ти не поїхав. Тобі було начхати. Тобі було начхати на всіх нас. Ти тільки про свою силу дбаєш! Про свою «небезпеку»!

— Ліано, — різко сказала Амерія, намагаючись зупинити цей потік отрути. — Це не так.
— А що тоді?! — заревла Ліана, обертаючи весь свій лютий біль на Амерію. — А що тоді з тобою сталося б?! Якби він поїхав і спробував? Він би загинув? Це мало б статися? Краще сотні наших, ніж один ваш дорогий Архітектор?!

Удар був настільки прямим, настільки болючим, що Амерія відступила на крок. Це було те саме питання, яке вона задавала собі на даху. Те саме питання, на яке Крівін дав свою холодну, жахливу відповідь. Але почути його з чужих вуст, висловленим з такою ненавистю — це було наче отримати ножем у ребра.

— Він… не впевнений, що впорався б, — вимовила вона, і слова здавалися безсилими під натиском Ліаниної люті.
— Не впевнений? — Ліана скривила губи в неприродній усмішці. — О, то тепер ми експериментуємо? На живих людях? «Не впевнений», то краще не ризикувати власною шкірою, так? Нехай гинуть інші! Ще й у такій… у такій красивій формі! Щоб хоч померти стильно!

Вона зареготала, і цей сміх був страшнішим за будь-який плач. Вона втрачала розум. Втрачала його тут, на їхніх очах, від болю, який ніхто не міг вилікувати.

— Ліано, твоя сестра… — почала Міра, намагаючись втрутитися, але Ліана різко обернулася до неї.
— Не смій! Не смій говорити про неї! Ви всі… ви всі тут, у своїй вежі зі скла та теорій, ви не знаєте, що таке втратити все! Ви граєтеся з силами, яких не розумієте, і платите за це нашими життями!

Вона обвела всіх поглядом, сповненим такої пустоти та ненависті, що Елвін невимовно відступив.
— Ви — монстри. Усі. Він — найбільший. А ви… ви його посіпаки. Ви будуєте новий світ на наших кістках. І називаєте це «наукою». Називаєте це «спасителями».

Вона повернулася і вибігла з кімнати, залишивши за собою важку, отруєну тишу.

Амерія стояла, відчуваючи, як кожне слово Ліани, немов отруєна куля, застрягла в її тілі. Вона дивилася на дошку з новими класифікаціями, на мапи, на схеми. Вся ця робота, вся ця «адаптація» раптом здалася марною, смішною. Абстрактною грою в умних людей, тоді як реальність кричала від болю там, за стінами.