Том 2 ГЛАВА 76. АМЕРІЯ ПЛАЧЕ

Коли двері зали ради зачинилися за нею, відчуття було схожим на те, що вона відділилася від атмосфери космічного корабля. Тиск зовнішнього світу, що здавався тепер викривленим, неправильним, раптом тріснув, і на зміну йому прийшла порожня, резонансна порожнеча в голові. Вона йшла коридором, і стіни, здавалося, повільно оберталися навколо неї, не підкоряючись законам перспективи. Це не була аномалія. Це була втома. Втома від знання.

Вона не пішла до своїх покоїв. Не пішла до лабораторії. Вона піднялася на дах, на те саме місце, де вони з Крівіном стояли перед її від'їздом. Повітря було холодним і чистим, але тепер воно не приносило полегшення. Воно було схожим на повітря після пожежі — чисте, але з присмаком попелу.

Вона стояла, спершись руками на кам'яну балюстраду, і дивилася на місто, що розгорталося внизу. Звичайне місто. З вогниками у вікнах, з рухом по вулицях. Люди готували вечерю, діти вчили уроки, торговці закривали крамниці. Вони не знали. Вони не знали, що їхній світ раптом став тоншим за папір, що в ньому з'явилися тисячі мікроскопічних тріщин, і що кожна з них може в будь-яку мить розкритися і поглинути все навколо. І що єдиний спосіб «врятувати» — це перетворити їх на кристалічні надгробки.

Вона відчула, як щось тривожне і важке підступає до горла. Щось, що вона тримала в собі з того моменту, як побачила перший спалах сріблястого світла в Долині. Вона стиснула губи, закрила очі, намагаючись відігнати це. Бути сильною. Бути керівником. Бути принцесою. Бути дзеркалом.

Але образ не йшов. Образ крижаної квітки, що виросла з того місця, де ще хвилину тому могла стояти хата. Де могли жити люди. Де дитина могла забути ляльку на порозі. Ця крижана квітка була досконалою. Абсолютно симетричною, з неймовірно складним візерунком грань. Вона була красивішою за будь-що, створене людськими руками. І вона була мертвою. Не просто мертвою. Вона була кенотафом, надгробком без тіла, пам'ятником не існуванню.

І це вона, Амерія, підказала, як її створити.

Сльози прийшли не риданням. Вони прийшли тихо, беззвучно, як холодна роса. Вони просто полилися по її обличчю, теплі та солоні на холодному вітрі. Вона не намагалася їх зупинити. Не було сенсу. Це була правда її тіла, що випередила розум. Тіло, яке бачило смерть і красу, змішані в одне, і відмовлялося прийняти цей союз.

Вона плакала за сотнями невідомих у Долині. Плакала за тими, хто гинув зараз по всій Імперії в нових тріщинах, про які доповідав Рейн. Плакала за Елвіном, Мірою та Ґарретом, яким тепер доведеться жити з цим знанням. Плакала за Англінцією, чия торгівля та логістика були безсилі перед цим. Плакала навіть за Рейном, за його сліпою вірою в протокол, який розсипався у пил.

А потім вона заплакала за ним. За Крівіном.

Сльози стали гіршими. Глибшими. Вони виходили з такого місця всередині, про яке вона не знала.

«Ти ж міг…»

Ця думка промайнула, недозволена, болюча. Вона не дозволяла собі думати про це в залі. Але тут, наодинці з вітром та своїм горем, це було неможливо стримати.

Ти ж міг зупинити це в Долині. Без кристалів. Без смертельної краси. Ти просто розв'язав би вузол, і все б повернулося до норми. Люди жили б. Трава росла б. Сонце сідало б за гори, а не зависало б у крижаному полоні.

Ти міг. Але тобі не дозволили.

І ця заборона була не просто наказом. Це було зґвалтуванням його сутності. Він був Архітектором. Творцем. Тим, хто лагодив, будував, утримував. А його зламали. Змусили дивитися, як руйнується те, що він міг би врятувати. Зґвалтували не тільки його волю, а й саму причину його існування.

Вона плакала від люті. Глухої, палючої люті на Раду, на систему, на ту дурну, сліпу обережність, яка вбила сотні заради абстрактної «безпеки». А потім ця лють перетворилася на ще гірший біль. Бо вона розуміла їхній страх. Вона бачила Крівіна на межі краху в Еркаліфті. Вона знала, що його сила була нестабільною. І в цьому розумінні була ще одна рана — рана сумніву. А що, як вони були праві? Що, як він справді не впорався б? Що, як його втручання спричинило б ще гіршу катастрофу?

Цей сумнів робив сльози отруйними. Вона плакала, тому що не була впевнена. Плакала, тому що навіть у своєму розумінні його величі вона мусила визнати його слабкість. І ненавиділа себе за цей сумнів.

— Я знав, що знайду тебе тут.

Його голос пролунав іззаду неї, тихий, втомлений. Вона не почула його кроків. Мабуть, він не робив звуків.

Амерія не обернулася. Не витерла сліз. Що за різниця? Він і так все бачить. Він бачить тріщини в реальності. Що вже говорити про тріщини в душі.
— Ти плачеш, — сказав він. Не запитав. Констатував.
— Так, — видихнула вона, голос її був сирим від сліз.
— За них? За людей у долині?
— За всіх.

Він підійшов і став поруч, так само спершись на балюстраду. Не дивився на неї. Дивився на місто.
— Не плач за мене, — сказав він тихо. — Це марно.
— Я не можу цього зупинити, — відповила вона. — Я плачу за те, що ти міг зробити. І за те, що тобі не дозволили.

Він мовчав довго. Так довго, що вона вже подумала, що він нічого не скаже.
— Ти помиляєшся, — нарешті промовив він. Голос його був спокійним, але в ньому була якась нова, незнайома нота. Не гнів. Не резигнація. Щось на кшталт… прозріння. — Я б не впорався.

Амерія обернулася до нього, не вірячи своїм вухам. Її сльози раптом зупинилися.
— Що?
— Я б не впорався, — повторив він, нарешті підвівши на неї погляд. У його очах не було ні самознищення, ні жалості до себе. Була лише холодна, жахлива ясність. — В Еркаліфті я був на межі. І я працював з чимось знайомим — з чистою ентропією, що вивільнялася. Я знав, як із нею поводитися. Але в Долині… там був вузол. Мережа. Для його розв'язання потрібна не тільки сила. Потрібна… нейтральність. Беземоційність. Абсолютна точність. Як у неї.

Він кивнув у бік неба, немов вказуючи на невидиму присутність.
— Я людина, Амеріє. Навіть якщо я не з цього світу. У мене є емоції. Страх. Гнів. Втома. Розчарування. У той момент, коли мені довелося б одночасно тримати в розумі сімнадцять потоків, усуваючи їх один за одним… один неправильний імпульс, одна хвилина сумніву, один спалах жалю за тими, хто вже загинув — і все б пішло шкереберть. Я міг би не розв'язати вузол. Я міг би… роздерти його. І тоді вивільнилася б енергія, здатна знести з лиця землі не лише долину. Можливо, і сусідні провінції.