Том 2 ГЛАВА 74. ВИБІР БЕЗ ВИБОРУ

Коли оперативна група наблизилася до Долини Співочих Каменів, здавалося, що сам світ почав знімати з них шкіру.

Це не було спотворенням. Це був розпад. Земля під ногами втрачала послідовність: трава раптом обривалася, змінюючись голим каменем, який через кілька кроків переходив у рідку калюжу, що відбивала не те небо. Повітря не просто дзвеніло — воно співало. Але цей спів був схожий на звук розбитого скла, що крутяться в центрифузі: гармонія, розірвана на мільярд ушкоджених частинок. Відчуття болю, яке Амерія відчувала на відстані, тепер було фізичним тиском у скронях, ніби її череп стискали в лезові кліщі.

Елвін йшов, закривши рукавом ніс і рот, його очі, здатні бачити енергію, були повні сліз від перенапруження.
— Не можу сфокусуватися, — прохрипів він. — Все мерехтить. Немов тут не сімнадцять тріщин. Немов… кожен атом намагається розбігтися у різні боки.

Міра, зазвичай стійка, тремтіла, притулившись до Ґаррета. Навіть суворі бійці Алтіайн, досвідчені в роботі з небезпечними артефактами, виглядали збентеженими. Їхні захисні амулети випускали нервові, короткі спалахи.

Вони намагалися встановити перший стабілізатор-ретранслятор, як наказував план. Артефакт, витончена конструкція Вієри, ледь потрапивши на землю, загудів нестійко, ніби його серцевина билася в аритмії. Його кристал не засвітився рівним світлом, а почав блимати хаотично, випромінюючи різкі, болючі для очей спалахи.
— Він не витримує фону, — сказав один з бійців, відступаючи. — Він не стабілізує. Він… заражується.

Амерія стояла, дивлячись у бік епіцентру долини. Там, де повинні були бути гори, висів калейдоскоп спотворених образів: перевернуті скелі, фрагменти лісу, що плавали в повітрі, навіть уривки будівель, яких ніколи тут не було. І серед усього цього — темні, пульсуючи живими блискавками, лінії тріщин. Вони не були статичними. Вони розходилися, з'єднувалися, немов коріння хижеї рослини, що швидко росте.

Вона зрозуміла, що Крівін був правий. Це був організм. Організм розпаду. І вони були бактеріями, що намагалися його лікувати пластериром.

Раптом один з тріщинних «коренів» різко виріс у їхньому напрямку. Простір між ними здригнувся, і земля під ногами групи раптом стала… пухкою. Ніби ґрунт перетворився на пил, готовий розсипатися. Ґаррет провалився по щиколотку із коротким вигуком. Міра вхопила його, але її ноги теж почали загрузати.

— Відступати! — крикнула Амерія.

Вони відбігли, ледве витягнувши ноги з раптової пастки. Земля знову на мить згусла, залишивши після себе лише ділянку нерівного, сивого пилу. Стабілізатор, що лишився там, з тріском пішов під поверхню і зник.

Усі дивилися на Амерію. У їхніх очах був не лише страх. Була прозріння. Безглуздості. Вони були тут, щоб померти за протокол, який не мав жодного шансу.

І саме тоді в голові Амерії пролунав голос. Не її власний. І не той холодний, цікавий шепіт Аргоніт.

Це був голос Крівіна. Чіткий, спокійний, технічний. Немов він стояв поруч і диктував.

«Точка Альфа. За твоїми двадцять градусів праворуч. Бачиш скупчення світлових спотворень? Це ключовий вузол. Тиск там найвищий. Якщо його звільнити першим, це зніме напругу з трьох сусідніх ліній.»

Амерія завмерла. Вона обернулася. Там, де вказував голос, повітря справді виглядало, наче крізь розбите скло. Вона нічого не чула навушниками. Артефакти зв'язку ледве працювали, передаючи лише шипіння.

«Це не я, Амеріє, — пролунав голос знову, і в ньому промайнула втома. «Це… відлуння. Те, що я бачив на мапі. Мій розум прорахував шаблон. І твій розум, будучи пов'язаним з цим місцем через біль, може це відчути. Я не порушую наказ. Я не з тобою. Але моє знання… воно в твоїй голові зараз. Бо ти єдина, хто може його втілити.»

Вона зрозуміла. Це не телепатія. Це інтуїція, нашарова на фундаменті його лекцій, його моделей, його розуміння. Він «навчив» її бачити, а тепер її власне сприйняття, посилене агонією долини, давало їй доступ до цього знання. Наче вона дивилася на картину його очима.

— Що нам робити? — прошепотів Елвін, дивлячись на неї, ніби вона була останньою ниткою над прірвою.

Амерія закрила очі. Голос-відлуння затих. Але знання залишилося. Як карта, випалена у свідомості. Вона бачила мережу. Бачила сімнадцять вогнів болю. І бачила три ключові точки, удар по яких міг розв'язати весь вузол. Не залатати. Розв'язати.

Але для цього потрібно було одночасно діяти в трьох місцях. Їхня група була однією. І навіть якби вони розділилися, у них не було сили зробити те, що мав робити Крівін.

Відчай знову почав підступати. А потім вона відчула щось інше. Не біль. Не знання Крівіна. Щось… стороннє. Як легкий вітерець, що потрапив у палаючу кімнату.

Цікавість.

Не та, що спостерігала за їхньою боротьбою. Це була нова цікавість. Спрямована не на них. На саму катастрофу. На процес розпаду. Аргоніт дивилася на Долину. І цей погляд був схожий на погляд дослідника на цікавий, складний хімічний реакцію.

І з цим поглядом прийшло ще одне розуміння. Не план. А можливість. Образ того, як можна використати цю цікавість. Не як інструмент. А як… каталізатор.

Вона раптом згадала кристалічну сніжинку біля «Стовпа Безодні». Творення через руйнування.

— Елвін, Міра, Ґаррет, — сказала вона, голос її звучав не її власним, він був низьким і рішучим. — Ви запам'ятовували схеми стабілізаторів Крівіна? Ті, що для перетворення потоку?
— Так, — хором відповіли вони.
— Забудьте про стабілізацію. Ви не зупините це. Але ви можете… перенаправити. На мить. Я дам вам точки. Ви маєте одночасно активувати модифіковані резонатори в цих точках. Не для гальмування. Для створення імпульсу. Одного потужного, синхронізованого імпульсу, що пройде по всій мережі.

— Що це дасть? — запитав Ґаррет, але в його очах уже загорілася іскра надії. Будь-яка дія була краща за очікування смерті.
— Це приверне її увагу, — сказала Амерія, не називаючи імені. — Це покаже їй… красивий візерунок. Візерунок керованого колапсу. І, можливо, вона… захоче доповнити його. Завершити. Не руйнуючи. А… інтегруючи. Як у Еркаліфті.