Том 2 ГЛАВА 70. СЕРЦЕВИЙ КАМІНЬ

Шлях до гір Еркаліфт був дорогою в інший вимір. Не в географічному сенсі, а в соціальному. Обоз, що рушив зі столиці, нагадував не делегацію, а мобільний табір підозр. Вози Люмінасів, навантажені апаратурою, що ніяк не стосувалася, сунулися окремо від міцних, закритих скринь Алтіайн з артефактами. Вершники імператорської гвардії на чолі з капітаном Рейном трималися на флангах, їхні погляди, холодні й оцінюючі, ковзали по всіх, але частіше за все зупинялися на фігурі Крівіна в темному плащі. Англінція зі своїми «невидимками» з дому Злаумен була повсюдно і ніде одночасно, як тінь від хмар. Тільки учні Крівіна — Елвін, Міра та Ґаррет — трималися разом, створюючи навколо свого вчителя невидимий буфер віри та готовності.

Амерія сприймала цю тишу не як спокій, а як глибоке підводне плиня. Кожен тут був зі своїм завданням. І жодне з цих завдань не було про «розуміння». Одні хотіли данних, інші — артефактів, треті — гарантій безпеки, четверті — виконати наказ. І лише вона та Крівін йшли сюди заради чогось абстрактного та невимірного: діалогу.

Гори прийняли їх неласкаво. Вже на третій день дорога, яку ще вчора показували провідники, виявилася перекритою зсувом свіжих, гострих скель. Вони височіли, як стіна смерті, перекриваючи ущелину.

— Артефакт-дезинтегратор розчистить це за хвилину, — сухо запропонувала леді Вієра, її пальці вже блукали біля пряжки на поясі, за якою ховався невеликий кристал.

— Безрозсудно! — перебив лорд Каєн. Його архівіст-монахиня мовчки стояла поруч, але її поза говорила про напругу. — Це місце реагує на насильство над собою. Ми можемо викликати лавину або гірше — спотворення простору.

Всі погляди несвідомо звернулися до Крівіна. Навіть Рейн припинив оглядати околиці, спостерігаючи за ним.

Крівін підійшов до завалу. Він не діставав ніяких приладів, не пробував намацати енергію. Він просто поклав долоню на холодний камінь і закрив очі, начебто прислухаючись. Мінута. Дві. У повітрі висяла напружена тиша, порушувана лише посвистом вітру.

— Вона не перешкода, — нарешті сказав він, відкриваючи очі. Його голос звучав спокійно, але з нотою втоми. — Вона питання. «Чи прийшли ви з повагою, чи з насильством?» Ми не можемо пробити шлях силою. Треба знайти той, який вона нам покаже.

Він повів обоз уздовж скельної стіни, далі від очевидного маршруту. Через півгодини вони вийшли до майже непомітної щілини, зарослої древнім мохом. Стежка за нею була крута, але цілком прохідна. Гора їх прийняла. У лорда Каєна загорілися очі, і він кинувся записувати спостереження. Вієра похмуро кивнула, відпустивши пряжку. Рейн жодним рухом не видав своїх думок, але його погляд на Крівіна став трохи менше схожим на погляд на зброю, що ось-ось вийде з ладу.

Ніч того дня була найважчою. Табір розбили на невеликому плато. Амерія не могла заснути. Вона сиділа біля невеликого багаття, намагаючись медитувати, знайти всередині себе той відбиток, що залишився після саду. І раптом це сталося.

Не образ. Не голос. Відчуття. Порожнеча всередині раптом наповнилася неймовірним, всепоглинаючим голодом. Це був не голод тіла. Це була туга душі, яка стоїть за склом і бачить світ, але не може відчути його дотик, тепло, вагу, біль. Це була жага до обмежень, які не розпинають, а обіймають. Жага до того, щоб бути реальним.

Амерія аж захлинулася від інтенсивності, відсахнувшись назад. Поруч із нею, ніби чекаючи, сидів Крівін.
— Ти відчула? — тихо запитав він.
Вона могла лише кивнути, відчуваючи, як її серце б'ється так, наче хоче вирватися з грудей.
— Що це було? Вона… хоче увійти?
— Ні, — сказав Крівін, і в його голосі була дивна суміш тривоги та захвату. — Вона чекає. Вона отримала наш запрошувальний сигнал. Експеримент почався.

Чим глибше вони заходили в серце гір, тим більше звичайний світ залишався позаду. Повітря загусло, наповнившись тьмяним, перламутровим світлом, що виходило ніби від самих скель. Камені втрачали випадковість форм, набуваючи вигляду застиглих емоцій — тут вигин болю, там спалах радості, далі — затвердла тиша туги. Артефакти Алтіайн почали видавати тихе, настирливе дзижчання, немов комахи, що відчули грому. Науковці Люмінас боролися між захватом і жахом, записуючи все, що бачили, тоді як їхні монахи-архівісти стояли напоготові, готові до найгіршого.

А потім вони побачили Вхід.

Це не була печера в звичному розумінні. Це було спотворення. Ніби тканина реальності на горі розірвалася, утворивши порожнину, осяяну зсередини нутрощівним, пульсуючим світлом. Краї «входу» не були рівними — вони текли, як розтоплений метал, застигаючи в неможливі звивини.

— Межі простору тут тонші за папір, — прошепотів Елвін, і в його голосі, здатного бачити енергію, був благоговійний жах. — Я… я бачу шари. Минуле, теперішнє… щось, що може бути майбутнім.

— Усі залишаються тут, — різко сказав Рейн, обводячи поглядом гвардійців та представників родів. — Тільки основна група.

До «основної групи» він, звичайно ж, відносив себе. А також Амерію, Крівіна, Англінцію, лорда Каєна з однією архівісткою, леді Вієру з двома охоронцями артефактів та учнів Крівіна. Решта мала створити зовнішній периметр. Обмін поглядами між представниками родів сказав більше, ніж слова: ніхто не буде повністю зовні. Англінція кивнула двом із своїх «невидимок», які розтанули в повітрі, щоб невідомо де йти за ними.

Увійшли всередину.

Порожнина не була печерою. Це була кулеподібна порожнеча, така велика, що її краї втікали в імлу світла. Повітря було густим, важким, але дихалося легко, наче це був не кисень, а сама енергія життя. А в центрі…

Серцевий Камінь.

Слова були безсилі. Розум намагався звести сприйняття до чогось звичного: велетенський кристал, скупчення енергії, сфера світла. Але це було не те. Це була гіпергеометрична форма, втиснута в три виміри. Її поверхня не була гладкою — вона переливалася, мов жива, демонструючи глибини, яких не могло бути, кути, неможливі в реальності. Від нього до стін порожнини простягалися тріщини. Але не в камені. У самому просторі. Вони виглядали як чорні блискавки, застиглі в повітрі, від яких віяло холодом небуття. Ентропія. Точки розпаду реальності.