Том 2 ГЛАВА 69. Я БУВ АРХІТЕКТОРОМ

Сонце, що пробилося крізь хмари, не принесло спокою. Воно лише підкреслило різкі тіні в кабінеті імператора. Тіні, що падали від стоси документів про «інцидент у саду», звітів розвідки про дивні явища на кордонах та листів від голів родів, кожен з яких вимагав або пояснень, або переваг.

Генерал Вальтер стояв навпроти столу, його постава була залізною, але в очах читалася втома.
— Ваша величність, розуміння серед родів є. Але це колишнє. Слух про те, що принцеса не просто врятувалася, але й поговорила із загрозою… він змінює рівняння. Тепер це не лише зовнішня небезпека. Це внутрішній фактор. Вони бачать у ній ключ. Або ліківницю. Або ризик.

Імператор Малдор не дивився на нього. Він дивився у вікно, на місто, що починало висихати після дощу.
— Що пропонуєш, Вальтер? Ув’язнити мою доньку? Оголосити Крівіна зрадником, після того як він зупинив катастрофу, яку не змогла передбачити наша власна варта?
— Я пропоную контроль, — сухо сказав генерал. — Місія до Еркаліфта, яку вона пропонує… це можливість. Відправити їх з надійним супроводом. З людьми, які будуть стежити не лише за зовнішніми ворогами.

— Шпигувати за нею.
— Захищати імперію, — коректував Вальтер. — Вона ризикує стати проводником для чогось, що ми не розуміємо. Це факт. А факти вимагають заходів безпеки.

Імператор нарешті повернув голову. Його погляд був важким, як граніт.
— І хто ж ці «надійні люди»? Твої?
— Не лише мої. — Вальтер поклав на стіл список. — Представники родів, які підуть у складі делегації. Кожен буде мати своїх охоронців. Злаумен наділять свою главу, Англінцію, найкращими бійцями-невидимками. Люмінаси пошлють вчених, але також і своїх мовчазних монахів-архівістів, чия бойова майстерність не поступається знанням. Алтіайнці дадуть експертів з артефактів і… стражів артефактів. Їхня вірність — роду, а не імперії. Вони будуть стежити один за одним. Це і є найкращий контроль — взаємний.

Малдор пробігся поглядом по списку. Кулаки його стиснулися.
— Ти перетворюєш дипломатичну місію на арену потаємних війн.
— Я перетворюю хаотичну ідею принцеси в керований процес. Вони хочуть об’єднати сили? Нехай. Але на наших умовах. У умовах спостереження. Ви ж не хочете, щоб біля Серцевого Каменя відбулося щось, про що ми дізнаємося останніми?

Тиша. Питання було риторичним. І смертельно небезпечним.

— А що з Крівіном? — спитав імператор, змінюючи тему. — Його учні вже тут. Вони… незвичайні.
— Його сила реальна, — визнав Вальтер. — Але його мета — неясна. Він каже, що хоче «діалогу». З тим, хто говорить мовою руйнування. Це або геніальність, або божевілля. Мої аналітики схиляються до останнього. Але його можна використати. Його присутність — це гарантія, що… сутність… буде зацікавлена. Він — наживка. Амерія — крючок. А наші люди — сітка.

Імператор відчув гіркий присмак у роті. Він будував імперію на принципах сили та порядку. А тепер йому пропонували стати режисером вистави, де головну роль грала непередбачуваність.
— Схвалюю, — сказав він нарешті, голос його звучав глухо. — Але з однією зміною. Я посилаю свого власного спостерігача. Не з розвідки. З гвардії.

Вальтер на мить здивувався, потім кивнув. Особистий гвардієць імператора — це символ. Символ того, що очі Малдора будуть на них дивитися безпосередньо. І що довіра відсутня на всіх рівнях.
— Хто?
— Капітан Рейн. Він… має досвід роботи з нестандартними загрозами.

Між чоловіками промайнуло розуміння. «Досвід» Рейна був темним і не обговорювався. Ідеальний вибір.

— Я все оформлю, — сказав Вальтер, кланяючись.
— І, Вальтер…
— Так, ваша величність?
— Якщо з моєю донькою щось станеться через цю… сітку… наслідки будуть поза будь-якими звітами твоїх аналітиків. Зрозумів?

Холод у голосі імператора був гіршим за будь-який крик. Вальтер ще раз, глибше, уклонився.
— Цілком.

Тим часом у покоях Амерії йшла своя підготовка. Не політична, а особиста.
Англінція розкладала на столі мапу Еркаліфта, що належала торговому дому Злаумен. Вона була детальнішою за будь-яку імперську.
— Серцевий Камінь знаходиться тут, — вона вказала на глибоку печерну систему в самому серці гір. — Шлях до нього не є фізично складним. Але місцевість… реагує на наміри. Легенди кажуть, що вона випробовує серце. Обман та злі наміри можуть спотворити простір навколо, викликаючи лавини, відкриваючи прірви або породжуючи ілюзії, від яких можна збожеволіти.

— Чудово, — похмуро пробурчав Крівін, який сидів у куті, зосередившись на внутрішніх відчуттях. Він намагався відчути натяк на присутність Аргоніт, слабкий відлуння того зв’язку. Була лише пустка. Але не спокійна. Пустка напруженого очікування. — Отже, крім того, що ми будемо живим запрошенням для божевільної богині, нам ще доведеться пройти квест на чистоту серця. Що може піти не так?

— Все, — просто сказала Амерія. Вона не дивилася на мапу. Вона дивилася на свої руки, концентруючись. Над долонею ледь видимо тріпотіла, мов повітря над розпеченим асфальтом, невелика сфера. Вона не творила щось. Вона намагалася відтворити відчуття. Ту інтенсивність, той нестримний хаос, що вона відчула в саду. Крихту Аргоніт. Сфера захвилювалася і розсипалася. — Я не можу її втримати. Вона… не хоче бути створеною. Вона хоче бути вільною.

— Це хороший знак, — сказав Крівін, відкриваючи очі. — Це означає, що ти не намагаєшся її підкорити. Ти намагаєшся її зрозуміти. Саме це нам і потрібно.

У двері постукали. Увійшов один з учнів Крівіна — Елвін, хлопчина з проникливими очима, який міг бачити потоки енергії.
— Майстре, принцесо… там прийшли. Представники. Вони… хочуть обговорити деталі походу. Вони не дуже дружні.

Амерія і Англінція обмінялися поглядами. Перше випробування починалося задовго до гір.

У приймальні їх чекали троє.
Лорд Каєн з дому Люмінас — стрункий чоловік у просторих робах, з очима, що навіть не дивилися, а сканували навколишнє, записуючи все у пам’ять. Поруч з ним стояла, майже не ворушачись, жінка в сірих одежах — монах-архівіст.
Леді Вієра з Алтіайна — її одяг був практичним, але кожна деталь, від пряжок до шнурів, була вишуканим артефактом. Двоє її охоронців, закутаних у плащі, здавалися статуями.
І капітан Рейн із імператорської гвардії — високий, з обличчям, що назавжди застигло в суворій байдужості. Його погляд, холодний і оцінюючий, зупинився на кожному з них, ніби складаючи ментальний досьє на місці.