Том 2 ГЛАВА 66 — ПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ

Гуркіт за вікном не вщухав. Він перетворився на низьке, постійне дранчання — ніби гігантський механізм десь під землею, у серці самої реальності, знову зачіплений і змушений працювати.

Амерія все ще тримала руку Крівіна. Її дотик був якорем. Але тепер вона відчувала, як цей якір починає ковзати. Не тому що вона його відпускала. Тому що ґрунт під ними ставав менш твердим.

— До ста, — прошепотіла вона, повторюючи його питання. Питання, яке він не встиг задати, але яке висіло в повітрі між ними, міцніше за будь-які слова. — Ти ж сказав... при нулі ти зникнеш. А при ста?

Крівін мовчав. Він дивився на їхні сплетені пальці, ніби бачачи крізь них. Його фіолетові очі втратили яскравість, яку мали мить тому. Тепер вони були схожі на дві глибокі криниці, в яких відбивалося не кімната, а щось інше.

— Я не знаю, — сказав він нарешті, і ці слова пролунали з такою щирістю, що вони завмерли. Це не була втома від пояснень. Це було справжнє незнання. — Я ніколи не був на ста відсотках. Ніколи не був повністю тут. Завжди якась частина... залишалася там. У тій порожнечі. Це було як умова мого входу. Як плата за можливість бути чимось більшим, ніж просто форма.

Він вийняв свою руку з її пальців і простягнув її перед собою, розглядаючи, немов уперше бачив.

— При нулі я — чиста форма. Тільки межі. Тільки потенціал. При ста... — він зробив паузу, шукаючи аналогії в їхньому світі. — При ста я, напевно, став би чистим вмістом. Повністю заповнив би ці межі. Став би не просто присутнім. Я став би... цілковито реальним. Найреальнішою річчю в цьому світі. Настільки реальним, що все інше могло б здаватися менш справжнім поруч зі мною.

Англінція обережно відкрила рота: — Це... добре? Ти ж казав, що твоя сила руйнує, якщо ти її використовуєш. А якщо ти станеш повністю реальним... ти не знищиш світ просто своєю присутністю?

— Можливо, — відповів Крівін. Його голос звучав віддалено, ніби він розмовляв сам із собою. — Можливо, саме тому я ніколи не міг досягти ста відсотків. Це могло бути... безпечною межею. Щоб я не знищив те, що люблю, просто будучи поруч.

— Але ти ж кажеш, що любиш світ, — вставила Амерія, і в її голосі було розгублення. — Навіть якщо це любов інструменту до творіння. Чому тоді твоя повна реальність могла б знищити його?

Крівін повернув до неї погляд. У ньому була така глибина болю та усвідомлення, що вона мимоволі відступила на крок.

— Бо я не є частиною цього світу, Амерією. Я — його основа. Я — закони, що його тримають. Ти уявляєш, що буде, якщо закон гравітації раптом стане не абстракцією, а живою істотою, яка може ходити по вулиці? Якщо саме поняття часу сяде поруч з тобою за стіл? Це... несумісне. Одне з двох має зламатися. Або я. Або світ.

Він знову подивився на свою руку, потім стиснув її в кулак. Кістки не хрустіли. Вони, здавалося, ледве відчували одна одну.

— Сімдесят два відсотки — це максимальна щільність, з якою я можу існувати тут, не починаючи спотворювати все навколо. Може, навіть це занадто багато. Може, діра в столі — це не просто витрата відсотка. Це... попередження. Що я вже на межі.

Раптом зовнішнє дранчання посилилося. Воно перетворилося на вібрацію, що пройшла крізь стіни, крізь підлогу, крізь самі кістки. У повітрі запахло озоном і чимось старим — наче пилом з розкритої гробниці, якій мільйони років.

Англінція схопилася за край столу. — Що це?

Крівін закрив очі. Його обличчя скривилося від напруги. — Вона... вона намагається порахувати свої. Відчути власну щільність. Але вона — не форма. Вона — вміст. Вона не може мати відсотків. У неї є лише... інтенсивність. І зараз ця інтенсивність зростає.

— Чому? — вигукнула Амерія, намагаючись перекрити гул.

— Бо я почав міркувати про це! — відповів Крівін, і вперше в його голосі пролунав спалах злості, спрямованої на самого себе. — Я почав вимірювати себе, а вона — моє дзеркало! Якщо я маю межі, то вона хоче знати свої! Але у неї їх немає! Вона завжди просто... була! І тепер вона намагається стиснути себе у форму, щоб зрозуміти! Це більно! Це неможливо!

Він впав на коліна, схопившись за голову. Повітря навколо нього заколихалося, і предмети в кімнаті — книги, свічки, чарівні кристали — почали левітувати, не підкоряючись гравітації, а підкоряючись його болю.

— Зупини це! — крикнула Англінція, притискаючись до стіни.

Амерія кинулася до нього. Вона не знала магії, яка могла б допомогти. Вона знала лише один спосіб. Вона обхопила його обличчя долонями, змушуючи подивитися на себе.

— Крівін! Згадай! Згадай, хто ти! Ти не просто відсотки! Ти не просто форма! Ти — той, хто вибрав жити! Хто вибрав відчувати! Вона — твоє віддзеркалення, так? Тож покажи їй не біль! Покажи їй те, заради чого варто мати форму! Покажи їй життя!

Її слова не були заклинанням. Але вони були напрямком. Іконою в темряві його розуму.

Крівін задихався. Його очі були заплющені, але за ними точилася боротьба. Він бачив не кімнату. Він бачив її. Аргоніт. Не як ворога. Як енергію, яка намагається стиснутися в куб, у сферу, у будь-яку форму, щоб зрозуміти, що таке «відсоток присутності». І це стискання розривало її зсередини, викликаючи хвилі дикого хаосу, що відбивалися в усіх суміжних реальностях.

Він не міг зупинити це силою. Бо сила — це теж форма.

Він міг зупинити це лише демонстрацією.

Він розплющив очі. Вони були не фіолетовими. Вони були прозорими. Ніби за ними не було нічого. А потім — у глибині — зайнялася одна маленька іскра. Не творення. Не руйнування. Спогад.

Він випустив цей спогад у вібрацію. Не як повідомлення. Як приклад.

Десь у безодні, де не було ні часу, ні простору, Аргоніт завмерла.

До неї дійшло не слово, не образ. Відчуття. Тепле, крихке, неймовірно складне. Відчуття дотику людської руки до іншої. Відчуття страху втратити щось. Відчуття рішення боротися за це, незважаючи на страх. Відчуття часу, що тече вперед, не звертаючись у цикл. Відчуття кінця, який робить початок значущим.