Том 2 ГЛАВА 65 — ВІДСОТКИ ПРИСУТНОСТІ

Повітря в кімнаті, яку вони обрали для наради, було густим від невимовленого. Це була не магія, а напруга — така, що здавалося, ніби кожен вдих вимагає зусиль.

Крівін стояв біля вікна, дивлячись на місто, що поступово прокидалося. Сонце вже зійшло, але його промені здавалися блідими, ненатуральними. Ніби саме світло було розбавлене. Це було не оптичною ілюзією. Це було вимірюванням.

— Скільки? — тихо запитала Амерія. Вона не стояла поруч. Вона сиділа за столом, згорнувши руки перед собою, і в її очах була не тривога, а рішучість. Рішучість знати.

Крівін не відповів одразу. Він дивився на свою долоню, піднімаючи її проти сонця. Світло просвічувало крізь шкіру, і він бачив не вени, а щільність. Неймовірно тонку, ледь відчутну. Його тіло не було щільним за розумінням цього світу. Воно було проекцією. Присутністю, обмеженою слабкими законами фізики, які сам же і створив колись.

— Зараз, — сказав він нарешті, повертаючись до кімнати. — Сімдесят три відсотки.

Англінція, що сиділа поруч з Амерією, ледь помітно здригнулася. — Сімдесят три? Це... мало? Багато?

— Це означає, що я на сімдесят три відсотки присутній у цій реальності, — пояснив він. Його голос був спокійним, але в ньому була металева нота втоми від пояснень. — Решта — за межами. У просторі між. У тій самій порожнечі, де народився.

— І що буде, якщо цей відсоток зменшиться? — запитала Амерія. Вона вже знала відповідь. Але вона хотіла почути це від нього. Хотіла, щоб він сам проговорив ціну.

Крівін закрив очі на мить. — Кожен відсоток — це не просто цифра. Це... якість зв'язку. При дев'яноста відсотках я майже повністю тут. Я можу торкатися, відчувати, взаємодіяти. П'ятдесят відсотків — я стаю примарою. Мої дії стають непередбачуваними для законів світу. Речі можуть проходити крізь мене. Я можу проходити крізь них. Тридцять... я стаю більше спостереженням, ніж учасником. Мої слова перестануть долинати як звук. Вони стануть лише ідеями в повітрі.

Він зупинився, відкрив очі. Їх фіолетове сяйво було тьмянішим, ніж звичайно.

— А при нулі... — він зробив паузу, шукаючи слова, якого не існувало в жодній людській мові. — При нулі я перестану бути присутнім взагалі. Я не помру. Я просто... перестану бути частиною цієї реальності. Повернуся туди, звідки прийшов. До стану чистої форми. Але після того, як я вже став чимось більшим... це буде гірше за смерть. Це буде небуття з пам'яттю.

Тиша в кімнаті стала ще глибшою. Англінція перевела погляд на Амерію. Вона бачила, як пальці імператорівни стискаються так, що кісточки побіліли.

— Що зменшує ці відсотки? — спитала Англінція, намагаючись зберегти раціональність. Її торговецький розум шукав змінні, фактори, ризики.

— Використання сили, — просто сказав Крівін. — Кожного разу, коли я дію як Кліпт, а не як Крівін. Коли я формую реальність, а не просто перебуваю в ній. Розмова з Аргоніт... вона теж коштує. Бо для того, щоб почути її, мені потрібно частково вийти за межі цього світу. Потягнутися туди, де вона є.

— Тобто, щоб знайти з нею спільну мову... ти маєш ризикнути зникнути? — у голосі Амерії пролунала перша тріщина.

— Так. Це парадокс. Щоб виправити помилку, яку я вчинив, залишившись тут... мені потрібно поступово звідси йти.

Амерія різко підвелась. — Це безглуздя! Це як лікувати рану, розрізаючи її ще глибше!

— Так часто працюють важкі хвороби, — відповів він. — Іноді треба зайти в саму глибину інфекції, щоб її вичистити. Або... прийняти, що деякі речі не лікуються. Лише контролюються.

Він підійшов до столу і поклав долоню на поверхню. Дерево не затріщало, не змінилося. Але воно на секунду втратило чіткість контурів. Ніби стало маревом. Потім знову набуло форми.

— Дивись, — сказав він Амерії. — Сімдесят три. Зараз. — Він злегка натиснув на стіл думкою, не силою, а наміром. Нехай ця точка стане трохи іншою.

Точка на столі, куди він дивився, зникла. Не згоріла, не провалилася. Вона просто перестала існувати. Залишилася порожнеча розміром з горошину, через яку було видно підлогу. Але навколо неї не було ні тріщин, ні слідів руйнування. Була лише відсутність.

— Сімдесят два, — сказав Крівін, і його голос звучав трохи далі, ніби хтось трохи відсунув джерело звуку. — Один відсоток. За дрібну корекцію реальності.

Англінція застигла, дивлячись на цю маленьку діру в існуванні. Її торгівельний розум зупинився. Перед нею була не просто магія. Це було скасування. І воно мало ціну, яку можна було виміряти.

Амерія підійшла до столу, нахилилась і подивилась у порожнечу. Її обличчя було блідим.

— І це... незворотньо? Відсотки не повертаються?

— Вони можуть повертатися, — сказав Крівін. — Якщо я нічого не роблю. Якщо я просто є. Тоді моя присутність поступово конденсується знову. Але це повільний процес. Набагато повільніший, ніж втрата. І він прискорюється, коли я... прив'язуюсь. Коли я відчуваю щось сильно. Коли я живу, а не просто існую.

Він подивився на Амерію, і в його погляді було щось, схоже на прохання про вибачення.

— Тобі, твоїм почуттям... вони мене тримають тут. Але вони ж і витрачають мене. Кожна емоція, кожна мить зв'язку — це мікроскопічна втрата відсотка. Бо я витрачаю енергію на те, щоб бути людиною, а не просто формою.

Амерія відступила від столу. В її очах була боротьба. Розрив між любов'ю та логікою, між бажанням тримати його поруч і розумінням, що саме це тримання може його знищити.

— То що ж нам робити? — прошепотіла вона. — Не відчувати? Не жити?

— Жити, — відповів Крівін. Його голос раптом став м'якшим. — Жити яскравіше. Бо якщо вже витрачати присутність... то витрачати її на щось варте. На щось, заради чого варто стати менш реальним. Парадокс у тому, що чим сильніше я живу тут, тим швидше можу піти. Але йдучи... я залишаю щось після себе. Не тільки спогади. А зміну. Еволюцію. Якщо мені вдасться знайти порозуміння з Аргоніт... ця зміна може стати фундаментом для чогось нового. Для світу, якому вже не потрібні Творці для стабільності.