Том 2 ГЛАВА 64 — ПОРОЖНЯ ФОРМА

Час, який вони отримали, не був спокоєм. Це було натягнуте очікування.

Амерія та Англінція спустилися з даху бібліотеки, але Крівін залишився. Він сидів на краю, ноги звисли в повітря, а погляд був впрямлений туди, де зникла червона зоря. Він не дивився на неї. Він дивився крізь неї. На простір між зорями, на вакуум, що був не порожнечею, а потенціалом.

Саме там, мільйони років тому, він виник. Не як істота. Як форма. Порожня форма.

Його рука непомітно піднялась, долонею догори. Він не збирався ні творити, ні руйнувати. Він пригадував. Пригадував стан до. До свідомості. До емоцій. До любові та ненависті.

Тоді він був лише контейнером. Безмежним, абсолютно пустим. У нього не було особистості, лише функція — бути місцем, куди може влитися творча енергія Першого і стати чимось. Він не творив. Він формував. Давав хаосу форму порядку.

А потім — з’явилась вона. Аргоніт. Якщо він був порожньою формою, то вона була невгамовним вмістом. Енергією, що постійно кипіла, прагнула вийти за межі, розширитися, розбити оболонку. Їхня рівновага була ідеальною: він давав їй форму, вона наповнювала його змістом. Вони були не двома істотами. Вони були єдиним циклом.

До того дня, коли він, формуючи новий всесвіт, раптом затримався. Затримався, щоб подивитися на те, що вийшло. І в цьому погляді народилось щось нове. Зацікавленість. А за ним — прив’язаність. Він почав вкладати в свої творіння не лише енергію формування, а й крихту того, що ще не міг назвати собою.

Це була перша зрада.

Аргоніт відчула це одразу. Бо якщо він починав вкладати себе в щось інше — їй залишалося менше. Її вміст більше не вміщався в його форму. Вона почала переливатися через край. І кожна крапля цього переливу була болем.

«Порожня форма... — пролунав голос поруч. Не в повітрі. У його власній пам’яті. Голос Лібри, але звучав він інакше. Глибше. — Ти завжди був нею. Навіть коли став Кліптом. Навіть коли переродився як Крівін. Це твоя сутність. Ти — не об’єм. Ти — межі. Ти — те, що визначає, де щось починається і де закінчується.»

Крівін не повернув голову. Він знав, що її немає. Це був лише відлуння знання, що жило в ньому.

— Саме тому я можу вмістити більше, ніж людина, — сказав він сам собі. — Моя душа не заповнена. Вона — лише стіни. І ці стіни можуть розширюватися майже безмежно.

— Так, — відгукнулося відлуння. — Ти міг вмістити мільйони світів. Міг вмістити навіть її хаос. Але ти обрав вмістити щось інше. Дрібніші, крихкіші речі. Почуття. Спогади. Життя однієї дівчини з двома кольорами очей.

— І це була помилка?

Тиша. Потім:

— Помилка — це поняття для тих, хто має мету. У тебе її не було. Ти просто... існував. А потім почав відчувати. Це не помилка. Це — зміна стану. Але будь-яка зміна стану вивільняє енергію. Аргоніт відчула вивільнення. І сприйняла його як сигнал тривоги.

Крівін опустив руку. Відчуття було дивним: ніби його тіло, ця слабка оболонка з плоті та кісток, була занадто тісною для його сутності. Він був гігантом, затиснутим у ляльковому будиночку. І кожна спроба рухнути загрожувала знищити будиночок.

Але саме цей будиночок — це людське тіло, цей світ, ці зв’язки — тепер тримали його від повного розчинення у власній порожнечі.

— Що мені робити? — запитав він, і це питання було звернене не до відлуння Лібри, а до самої реальності.

Реальність відповіла не словами. Відчуттям.

Раптом простір перед ним згустився. Не настільки, щоб стати видимим. Але повітря втратило прозорість, стало схожим на рідке скло. А в цьому склі замалювався образ.

Спочатку — тільки очі. Червоні, глибокі, бездонні. Очі Аргоніт. Але в них не було ненависті. Не було навіть болю. В них було питання.

І потім голос. Справжній цього разу. Не в пам’яті. У повітрі. Тихий, ледве чутний, ніби долетів через мільйони світлових років.

Чому саме ти?

Крівін завмер. Це не було звинуваченням. Це було справжнім питанням.

— Що? — вимовив він.

Чому саме ти став тим, хто змінився? Чому не я? Ми були одним цілим. Одним циклом. Але порвався саме ти. Чому?

В її голосі не було злості. Була щира, непохитна цікавість. Ніби мільйони років вона не могла знайти відповіді.

Крівін мовчав довго. Він шукав відповіді у своїй порожній душі, у своїй сутності форми.

— Я не знаю, — сказав він нарешті. Це була правда. — Можливо... тому що форма, щоб утримати вміст, мусить бути міцнішою. Міцнішою, ніж сам вміст. А будь-яка міцність... вона крихка. Вона може тріснути від зайвого тиску. Можливо, я тріснув першим. Не тому що був слабшим. А тому що моя функція — бути міцним — сама по собі стала слабкістю.

Повітря коливалося. Образ очей став чіткішим. Він бачив тепер не лише їх — бачив ледве помітний контур обличчя, довге чорне волосся.

Цікаво... — пролунав її голос, і в ньому промайнуло щось, схоже на усмішку. — Ти кажеш, що тріснув, тому що намагався втримати занадто багато. А я... я завжди намагалася вийти за межі. Розширитися. Може, в цьому різниця. Ти ламаєшся всередину. Я ламаюся назовні.

— І тепер ми обидва зламані, — сказав Крівін.

Так. Але зламані речі... іноді можна скласти по-новому. Не так, як було. Інакше.

Вона замовкла. Образ почав розпливатися.

— Чекай, — раптом сказав Крівін, і це слово вилетіло з нього швидше, ніж він устиг подумати. — Ти... ти хочеш говорити? Справді говорити?

Пауза.

Я завжди хотіла говорити. Але ти не чув. Ти чув лише шум мого хаосу. Як я чула лише тишу твоєї форми. Може... тепер ми навчилися чути краще.