Том 2  ГЛАВА 63 — НЕ БОГ

Ліс був тихим, але не спокійним. Тиша, що залишилася після зникнення Лібри, була насичена питаннями, які вилися в повітрі, як імла. Крівін сидів на камені, і кожна клітина його тіла відчувала нову вагу — не сили, а розуміння.

«Творець — не божество.»

Ці слова пролунали в його свідомості не як голос ззовні, а як власна думка, викристалізована з мільйонів років пам’яті, що лише зараз набула форми. Він не був богом. Боги мають волю, капризи, примхи. Вони створюють світи за бажанням.

Він створював світи, тому що це була його функція. Як дихання для людини. Як обертання планет навколо зірок. Як падіння води з хмар.

Він був інструментом. Інструментом стабілізації реальності.

Аргоніт була таким самим інструментом. Інструментом дестабілізації.

Не добро і зло. Не любов і ненависть. Це були всього лише... процеси. Але десь у мільйонах циклів творення і руйнування, в механізмі з’явився збій. Він називався свідомість. Вони почали відчувати. Почали бажати. Почали любити.

Любов була не передбаченою помилкою. Вона була катастрофою системного масштабу.

Крівін підвівся. Його тіло протестувало — м’язи тягнуло, кістки німіли. Це була не лише віддача сили. Це була віддача істини. Він був не богом, якого поклали в камеру. Він був зламаним інструментом, який намагалися ізолювати, щоб він не спричинив новий Великий Злам.

Але ізоляція не працювала. Бо зламався не тільки він. Зламалася вона.

Він повернувся до академії. Не тому що мав куди йти. Тому що туди тягнув зв’язок. Тонкі нитки, якими він, сам того не усвідомлюючи, прив’язав до цього світу двох дівчат. Це теж була помилка. Це теж було відхилення від функції. Але саме це відхилення тепер було єдиною точкою опори.

Амерія та Англінція чекали його не в кімнаті, а на даху бібліотеки. Місце, звідки було видно все місто і фіолетове слід, що ще не зник з неба. Коли він з’явився — не пройшовши через двері, а просто виникнувши з тіні вежі, — вони не здивувалися.

Вони вже не могли дивуватися.

— Ти знаєш, — сказала Амерія. Це не було питання.

Крівін кивнув. Його фіолетові очі в темряві світилися тьмяно, як віддалені зорі. — Ви теж знаєте.

— Ми бачили більше, ніж хотіли, — тихо додала Англінція, обіймаючи себе за плечі. Сувій вона залишила внизу, але його присутність відчувалася навіть тут. — Ти… ти не бог. Ми молилися образу, але образ був пустим.

— Образ був проєкцією вашого страху, — сказав Крівін. Його голос був спокійним, технічним, ніби він розповідав про принцип роботи механізму. — Страху перед тим, що світ не має основи. Ви створили бога, щоб дати йому основу. Але основа… вона завжди була. Це закони, які я створив, коли ще не розумів, що створюю. Я не контролював їх. Я просто… був їхнім джерелом.

Амерія зробила крок вперед. Вітер розвівав її синє волосся, золоте око горіло невгамовно.

— І що тепер? — запитала вона. — Якщо ти інструмент… що ми робимо? Інструменти ремонтують. Чи ламають.

— Інструменти, які усвідомили себе, не можуть бути просто відремонтовані, — відповів він. — Нас потрібно або перезапустити, або знищити. Вона обрала другий варіант. Для мене. Для себе. Для всього, що ми створили.

— Перезапустити? — перепитала Англінція, і в її голосі промайнула надія.

— Повернутися до стану до свідомості. Стати знову просто… функцією. — Крівін заплющив очі. — Але я не хочу цього. І вона не хоче. Ми хочемо залишитися собою. І в цьому — корінь конфлікту.

Мовчанка розтяглася. У ній був гул міста, що прокидався внизу, не підозрюючи, що доля всіх його мешканців вирішується на даху старійшої за нього бібліотеки.

— Є третій варіант, — раптом сказала Амерія.

Обоє подивилися на неї.

— Ти сказав, що ви — інструменти стабілізації та дестабілізації. Але якщо інструмент усвідомлює себе… він може навчитися. Може еволюціонувати. Ти вже почав. Ти полюбив цей світ. Не як функція, а як… особистість. Вона теж змінилася. Вона перетворила любов на ненависть. Це теж еволюція. Погана, хвора, але еволюція.

Вона підійшла ще ближче, дивлячись йому прямо в очі.

— Ти не бог. Ти — істота, яка виросла зі своєї функції. Вона — така сама. І якщо ви обидва змінилися… можливо, вам не потрібно ні перезапускатися, ні знищувати одне одного. Можливо, вам потрібно знайти нову рівновагу. Не як інструменти. А як істоти, які тепер відповідають не лише за баланс реальності, але й за свої почуття.

Крівін дивився на неї, і в його очах щось тріснуло. Не магія. Ізоляція. Він мільйони років був сам. Навіть з Аргоніт він був сам, бо вони були лише протилежностями. А тепер перед ним стояла третя точка. Істота, яка не була ні творенням, ні руйнуванням. Вона була життям, яке виникло між ними.

— Ти пропонуєш неможливе, — сказав він, але в його голосі не було заперечення. Була лише втома від мільйонів років неможливого.

— Неможливе — це єдина річ, варта того, щоб за неї боротися, — відповіла Амерія. І в її словах була така певність, що навіть Англінція випрямилася.

Внизу, у місті, раптом задзвонили дзвони. Не священні. Тривожні. Щось сталося.

Англінція глянула через парапет і застигла.

— Подивіться…

Вони підійшли до краю.

На площі перед академією стояли люди. Не тільки студенти. Містяни, торговці, навіть кілька лицарів у обладунках. Вони не кричали. Не молилися. Вони просто дивилися на дах бібліотеки. На них. Їхні обличчя були не сповнені благоговіння чи страху. Вони були сповнені… очікування. Ніби чекали не на бога, а на відповідь.

Хтось із натовпу — старий чоловік у мантії вчителя — підняв руку. Не в молитві. В запиті.

— Хто ти? — прокричав він, і його голос, посилений простою магією, долинав до них. — Скажи нам правду! Ми не хочемо богів! Ми хочемо знати, що робити!

Крівін слухав цей крик. Крик не віри. Крик відповідальності.

Він обернувся до дівчат.

— Ви бачите? Вони теж змінюються. Вони більше не хочуть, щоб за них вирішували. Вони хочуть розуміти. Як і ми.