Том 2  ГЛАВА 62 — ПЕРШИЙ ТВОРЕЦЬ

Світло фіолетового світанку не освітлювало — воно викривляло.

Англінція дивилася у вікно, і контури будівель та дерев плавали, ніби крізь гаряче повітря. Але холод був пробивним. Це було не оптичне явище. Це був відгук. Світ, наче старе дзеркало з тріщиною, відображав те, що відбувалося за його межами.

Амерія стояла поруч, мовчазна. Сувій, захований під плащем Англінції, тепер палив їх обох — не теплотою, а тягарем. Вони носили в собі знання, яке мало вагу зірок.

— Я думаю, ми ще не все бачили, — тихо сказала Англінція, не відриваючи погляду від неба. — Ці записи… вони про Кліпта. Але хто створив їх? Хто міг спостерігати за Творцем?

— Не хто, — поправила Амерія. Її голос був глухим, сповненим печалі. — Що. Це не спогади людини. Це спогади… реальності.

Саме тоді сувій у скриньці ледве вловимо пульснув.

Вони обернулися до столу одночасно. Скринька, яку Англінція поклала, вібрувала, видаючи низький, немов глибинний гул. Дерево тріскалося по лініях, яких раніше не було.

— Він… активується? — прошепотіла Англінція.

— Ні, — відповіла Амерія, її золоте око звужувалося. — Він відгукується. На щось, що відбувається зараз.

Вони не помилилися.

Десь далеко від академії, у просторі, який не був ні тут, ні там, Крівін зупинився. Він вийшов за межі міста, вступив у старий ліс, де дерева пам’ятали часи до перших імперій. Повітря тут не мало запаху. Воно мало смак. Смак давно забутого страху.

Він сів на камінь, покритий мохом, і закрив очі. Не для відпочинку. Для поглиблення.

Його Духовне Око відкрилося не як раніше — не для аналізу, а для поглинання. Він не дивився на світ. Він дивився крізь нього. Крізь шари реальності, крізь час, крізь мільйони життів, що народилися і згасли за мить його колишнього існування.

І він побачив.

До Кліпта.

Не було нічого. Але це «нічого» не було порожнечею. Воно було потенціалом. Абсолютним, сирим, неймовірно важким. І в цьому «нічому» прокинулася свідомість.

Це не був він. Це був Перший.

Творець без образу, без імені, без поняття «я». Лише чиста воля до існування. І ця воля почала творити. Не світи. Не закони. Поняття. Першими були Світло і Темрява. Потім — Час і Простір. Але Перший не розумів межі. Він творив, не зупиняючись, наповнюючи «нічого» так щільно, що воно почало тріщати.

Світ (якщо це можна було назвати світом) не витримав. Він не міг вмістити нескінченність у скінченній формі.

Стався Великий Злам.

Не вибух. Стискання. Реальність, переповнена творенням, зруйнувалася під власною вагою і відкинула ударну хвилю назад у джерело.

Перший не загинув. Він розділився.

З болю, з неможливості втримати все це в одній сутності, від нього відокремилися дві істоти. Дві рівні, але протилежні частини.

З одного боку — Кліпт. Порядок, структура, бажання створювати стійкі, гармонійні форми.
З іншого — Аргоніт. Хаос, зміна, бажання руйнувати старі форми, щоб звільнити місце для нового, постійний рух.

Вони були не братом і сестрою. Вони були двома половинами однієї душі. Двома відповідями на одне питання: «Як існувати, щоб не знищити все навколо?»

Кліпт пішов шляхом будівництва. Аргоніт — шляхом очищення. Довгий час вони були в балансі. Але потім Кліпт, створюючи світи, почав вкладати в них частину себе. Він полюбив свої творіння. Для Аргоніт це стало зрадою. Адже він повинен був ділити свою сутність лише з нею. Вона була його другою половиною, а він роздавав крихти своєї суті іншим.

Її бунт, її удар Списом Хаосу — це не було бажання вбити. Це був крик. Спроба знищити все, що відволікає його увагу, щоб він знову повернувся до неї. Щоб вони знову стали цілим.

Крівін відкрив очі. По його щоках текли сльози, але це не були його сльози. Це були сльози Кліпта, що мільйони років кричали з глибини його душі.

Тепер він розумів.

Аргоніт не лише кохала його. Вона була його власною віддзеркаленою самотністю. Її жорстокість — це його власний страх перед втратою контролю. Її бажання знищити все — це його власне приховане бажання почати все з початку, без помилок.

І цей світ, всі ці люди, ельфи, дворфи… вони були доказом його помилки в очах Аргоніт. Доказом того, що він обрав щось інше замість неї.

«Ти зрозумів.»

Голос не пролунав у голові. Він виник з повітря, з тремтіння листя, з пульсації самої землі. Це був голос, складені з тисячі ехо.

Крівін підвів голову. Перед ним, між деревами, стояла фігура. Не Аргоніт. Навіть не її проекція.

Це була Лібра. Але не та, що приходила в камеру. Вона виглядала прозорішою, ніби ось-ось розвіється. Її біле волосся зливалося з фіолетовим світанком.

— Ти бачиш тепер корінь, — сказала вона. Її синє волосся і сині очі були як глибоке море. — Ти не просто борешся із зовнішнім ворогом. Ти борешся з власною тінню. З частиною себе, яку відкинув.

— Як мені з нею говорити? — запитав Крівін, і його голос звучав зламано. — Її ненависть… вона настільки стара.

— Ненависть — це любов, що не знайшла виходу, — відповіла Лібра. — Ти повинен дати їй вихід. Але не тут. Не в цьому світі. Бо якщо ви почнете боротьбу тут… світ не витримає. Як не витримав того разу.

Вона мала на увазі Великий Злам. Той самий, що створив їх обох.

— Де тоді?

— У місці, де немає нічого. У просторі між творенням і руйнуванням. Там, де ви колись народилися. Ви повинні повернутися туди і завершити те, що почали. Або знову об’єднатися. Або… нарешті відпустити один одного.

Лібра почала розчинятися.

— Але перед цим… ти повинен поговорити з тими, кого полюбив замість неї. Вони теж частина цієї історії тепер. Їхній вибір… він може все змінити.

Вона зникла.

Крівін залишився сам серед старого лісу, з тягарем усієї історії всесвіту на плечах.

І в цю мить він відчув ще щось. Зв’язок. Тонкий, але міцний. Він тягнувся від нього назад, до академії, до двох точок свідомості, переповнених новим знанням.