Том 2 ГЛАВА 61 — ЗАБОРОНЕНИЙ АРХІВ

Після півночі, коли зорі ще горіли надто яскраво.

Англінція Злаумен не могла спати.

Не через шум — його не було. Ніч була мертво тихою, ніби весь світ затримав подих після того, що сталося в дворі. Вона лежала в своїй кімнаті в гуртожитку академії, дивилася в стелю і відчувала, як під її шкірою ходить дрож. Не від холоду. Від знання.

Вона була дочкою найвпливовішого торговця в імперії. І її батько, Анвінцій Злаумен, завжди говорив: «Інформація — це валюта, яка не піддається інфляції». У їхній родині зберігали не лише золото. Зберігали секрети. І один з найглибших цих секретів знаходився тут, в академії, у Забороненому архіві, доступ до якого мали лише декани та… представники родини Злаумен за особливою угодою.

Англінція встала. Її темно-фіолетові очі в полум’ї єдиної свічки виглядали чорними. Вона знала, що робить. Це було порушенням. Але після сьогоднішньої ночі правила вже не мали значення.

Вона пройшла коридорами, які знала напам’ять. Охоронців не було — їх відкликали після руйнування камери. Архів знаходився в підвалі, за дверьми з рунами, що реагували на кров. Не будь-яку кров. Кров Злаумен.

Вона проколола палець шпилькою і приклала до замка. Камінь зашипів, і двері відчинилися беззвучно.

Повітря всередині було старим, насиченим запахом пергаменту, пилу і… чогось ще. Часу. Архів був не просто зберіганням книг. Це було місце пам’яті світу.

Англінція пішла вздовж полиць, її погляд бігав по титулах: «Історія імперії Естерія», «Договори з ельфами», «Магічні катастрофи старого світу». Але вона шукала не це. Вона шукала те, що називалося «Записи перших днів».

Це був міф. Навіть її батько говорив про це як про легенду. Але він також сказав: «Якщо колись світ почне тріскатися — шукай ці записи. Вони пояснять, чому».

Світ сьогодні не просто тріснув. Він розколовся.

Вона знайшла їх у найдальшому кутку, захищених не магією, а іронією. Невелику дерев’яну скриньку без замка, покриту пилом. На ній був напис давньою мовою, яку Англінція впізнала завдяки навчанню в Злаумен: «Ті, хто забувають минуле, приречені пережити його знову».

Вона відкрила кришку.

Всередині лежав один сувій. Не старий. Виглядав… немов його створили вчора. Матеріал був неможливим — ні шкіра, ні папір, ні тканина. Щось між усім цим. Він випромінював теплу енергію.

Англінція розгорнула його.

І побачила образ.

Не текст. Не малюнок. Спогад, вкладений у матерію.

Перше, що вона побачила — двоє. Чоловік і жінка. Чоловік з білим волоссям, як зорі, і смарагдовими очима — вона впізнала його одразу. Крівін. Але не теперішній. Інший. Старший, спокійний, з очима, що містили мільйони світів. Кліпт. Творець.

А поруч — жінка. Чорне волосся, червоні очі. Її обличчя було прекрасним, але холодним, як поверхня мертвої зірки. Аргоніт. Але в цьому спогаді вона не виглядала злою. Вона виглядала… сумною.

Вони стояли на вершині чогось, що нагадувало зоряний міст, і дивилися у безодню, де народжувалися нові всесвіти.

Голос, не звук, а саме значення, наповнив розум Англінції:

«Ми були двома сторонами однієї монети. Творець і Руйнівник. Порядок і Хаос. Ми тримали баланс. Але потім… він полюбив свої творіння більше, ніж мене. Він дав їм волю. Він дозволив їм обрати. І я… я не змогла це винести.»

Сцена змінилася.

Тепер вона бачила битву. Не битву магії чи мечів. Битву концепцій. Кліпт створював світи, Аргоніт розпалювала їх. Він будував, вона руйнувала. Але в її руйнуванні була жальба. Ніби вона намагалась звільнити творіння від болю існування.

І потім — останній удар.

Аргоніт, з риданням, що розривало реальність, завдала удару Списом Хаосу. Не тому, що хотіла вбити. Тому, що не могла більше дивитися, як він віддає свою любов чомусь іншому.

Кліпт впав, але перед смертю він усміхнувся. І прошепотів щось, що сувій передав як вібрацію:

«Я повернусь. І цього разу… я зрозумію.»

Спогад згас.

Англінція стояла, тремтячи, з сувоєм у руках. Її щоки були мокрими від сліз, яких вона не пам’ятала, коли проливала.

Тепер вона розуміла.

Це не була війна добра і зла. Це була трагедія. Кохання, що перетворилося на нав’язливу ідею. Розлука, що тривала мільйони років.

І Крівін… він не просто переродився, щоб стати сильним. Він переродився, щоб зрозуміти. Щоб виправити помилку, яку вчинив, коли обрав творіння замість коханої.

Раптом за нею хтось задихався.

Англінція обернулася. У дверях архіву стояла Амерія. Її обличчя було блідим, золоте око палало, а зелений був повний сліз. Вона теж бачила. Можливо, через зв’язок з Крівіном. Можливо, тому що сувій активувався для обох.

— Ти… бачила? — прошепотіла Амерія.

Англінція кивнула, не здатна говорити.

— Вона… любила його, — сказала Амерія, і в її голосі була не ревнощі, а жаль. — І він її любив. Але обрав світ.

— І тепер вона хоче знищити все, що він полюбив замість неї, — додала Англінція, і слова вийшли з неї з розумінням, яке різало глибше за будь-який ніж.

Вони дивилися одна на одну, і в цю мить усі соціальні бар’єри, усі політичні гри зникли. Залишилися лише дві дівчини, які знали правду, яка могла зламати світ.

— Що ми робимо? — запитала Англінція.

Амерія підійшла ближче. Її погляд став твердим.

— Ми нікому не розповідаємо. Не зараз. Якщо імператор або Рада дізнаються… вони спробують використати це проти нього. Або проти неї. І тоді все буде втрачено.

— Але ми не можемо просто чекати!

— Ми не будемо чекати, — сказала Амерія. Її голос набув металевого відтінку влади, якої в ній раніше не було. — Ми будемо готуватися. Ти маєш ресурси Злаумен. Я маю доступ до сили імператора. Ми знайдемо спосіб… допомогти йому зрозуміти. Допомогти їй зрозуміти.

Англінція дивилася на неї, і раптом зрозуміла — Амерія вже не та дівчина, яка червоніла при погляді на Крівіна. Вона стала провідником. Тією, хто тримає рівновагу між любов’ю та обов’язком.