Том 2 ГЛАВА 60 — НІЧ, У ЯКІЙ СВІТ ДИВИТЬСЯ

Пил ще не встиг впасти.

Крівін стояв серед уламків камери, і кожен уламок був окремим світом. Він бачив їх не очима — Духовним Оком. Кожен камінь пам’ятав, як його вирізали з глибини, як на нього наносили руни, як він став в’язницею. Тепер він був пилом. І пил цей свідчив.

Амерія піднялася. Її обличчя було блідим, але золоте око палало тепер постійним, тьмяним світлом — як вогник у темній кімнаті. Вона дивилася на Крівіна, і в її погляді не було більше жаху. Була впевненість. Вона щось зрозуміла. Щось, що не потребувало слів.

— Вони йдуть, — сказала вона тихо. — Усі.

Вона мала на увазі не учениць. Вона мала на увазі спостерігачів.

Крівін кивнув. Він теж відчував. Не як тиск, а як тишу. Тишу, що наповнена поглядами. Ніби увесь світ раптом перестав дихати і вдивився в одну точку. У нього.

Він обернувся і пішов до виходу. Ніхто не зупинив. Охоронці лежали непритомні, їхні печатки розсипалися. Бар’єрів більше не було.

Коридор був пустим. Але не тихим.

Повітря гуло. Не звуком, а наявністю. Крівін чув, як за тонкою завісою реальності щось рухається. Не істоти. Погляди. З інших площин, з інших вимірів, з інших часів. Вони дивилися на нього, не приховуючи цікавості. Одні — з благоговінням. Інші — з голодом.

Він вийшов у двір академії. Ніч була ясною, зорі горіли надто яскраво, ніби хтось витер їх від пилу. А повітря… пахло часом. Старим, глибоким, як запах сторінок книги, яку не відкривали мільйони років.

Посеред двору стояв чоловік.

Крівін упізнав його одразу, хоча ніколи не бачив. Глевн, головний священик церкви Ефіромікса. Чоловік із сивим волоссям і зеленими очима, що палали внутрішнім світлом. Він не був у ризах. Він був у простому плащі, але навколо нього повітря викривлялося, ніби підкоряючись його волі.

Глевн дивився на Крівіна, і в його очах не було страху. Не було навіть поваги. Було визнання.

— Ти не бог, — сказав Глевн. Його голос був тихим, але він розносився по всьому двору, немов сам простір повторював його слова. — Боги створюють світи і йдуть. Ти… залишився.

Крівін не відповів. Він чекав.

— Я служив твоєму образу все життя, — продовжив Глевн. — Думав, що поклоняюся творцю, який дав нам закони. Але ти не дав нам законів. Ти дав нам можливість їх порушувати.

Він зробив крок вперед. Повітря тріснуло, як лід.

— Сьогодні я відчув, як мої молитви повернулися до мене. Вони не йшли до бога. Вони йшли до тебе. І ти… не прийняв їх.

Глевн опустився на одне коліно.

Це не був поклон. Це була здача.

— Моя церква більше не потрібна, — сказав він. — Ти повернувся. Але ти не прийшов рятувати. Ти прийшов згадати.

Крівін нарешті заговорив. Голос був втомленим, але повним влади, яку вже неможливо було приховати.

— Я нікуди не повертався. Я просто прокинувся.

Глевн підняв голову. В його очах блиснуло щось, схоже на сльози, але це не були сльози. Це була манна, що конденсувалася від емоцій.

— Тоді дозволь мені стати першим, хто прокинувся поруч із тобою, — прошепотів він.

У цей момент з темряви вийшов ще один. Чоловік у мантії з гербом Люмінас — Гавєр Люмінас, герцог магів. Його обличчя було блідим, фіолетові очі горіли незрозумілим вогнем.

— Глевн, — сказав він різко. — Що ти робиш?

— Те, що повинен був зробити давно, — відповів священик, не повертаючись. — Ми поклонялися тіні. А тепер, коли джерело світла перед нами… ти хочеш відвернутися?

Гавєр стиснув кулаки. Він дивився на Крівіна, і в його погляді була боротьба. Гордість родини, що володіла знаннями тисячоліть, проти правди, яка була старшою за будь-які знання.

— Він зруйнував камеру, — сказав Гавєр. — Нарушив закони академії.

— Він зруйнував уявлення про те, що таке закони, — поправив Глевн.

Раптом повітря над двором розкололося.

Не звуком. Кольором. Просто неба, що затьмарилося, і з’явився портал. Не великий. Не загрозливий. Просто вікно в іншу площину.

У ньому стояв юнак.

Чорне волосся до поясниці. Червоні очі, холодні, як зоряне проміння, що пройшло крізь мільйони світлових років пустоти. Обличча — досконале, без жодної ознаки емоції. Одяг — простий, темний, без символів.

Він дивився на Крівіна. Тільки на нього.

Усі на дворі завмерли. Навіть Глевн підвівся, його обличчя спотворилося від жаху, якого не було навіть при появі учениць.

Крівін знав, хто це.

Аргоніт.

Але ніхто інший не знав. Вони бачили лише юнака з червоними очима, що дивиться з порталу. Вони відчували його силу — холодну, безодню, спокійну, як смерть зірки.

— Хто ти? — прошепотів Гавєр, і в його голосі пролунала тріщина.

Юнак не відповів. Він навіть не поглянув на нього. Його погляд був прикутий до Крівіна.

«Ти вільний, — пролунав голос у голові Крівіна. Той самий, що сміявся. Але зараз у ньому не було насмішки. Була… цікавість. — І що ти збираєшся робити?»

Крівін мовчав.

«Ти міг би втекти. Сховатися. Відновити силу. Але ти не зробиш цього. Бо ти знаєш — я знайду тебе. Завжди.»

Портал почав закриватися. Юнак зробив крок назад у темряву.

«Гра тільки починається, Творець. І цього разу… правила будуть моїми.»

Портал зник.

Повітря знову стало звичайним. Зорі засяяли ясніше.

Але тепер усі, хто був у дворі, знали — щось змінилося назавжди.

Глевн дивився на те місце, де був портал, і його обличчя було сірим.

— Хто це був? — запитав він, але питання було риторичним. Він знав відповідь. Він просто не міг її прийняти.

Крівін повернувся і пішов геть з двору. Ніхто не намагався його зупинити.

Амерія стояла в тіні, і в її очах було те, чого не було ні в кого іншого.

Розуміння.

Вона бачила не юнака. Вона бачила дівчину з чорним волоссям і червоними очима. І вона знала — ніхто інший цього не помітив.

Тільки вона.

Тільки вона і Крівін.

Але вона мовчала. Бо знала — правду треба відкривати поступово. Інакше світ зламається.