Том 2 ГЛАВА 59 — ТІ, ХТО ЗМУСИЛИ КОРОЛІВ ШЕПТАТИ

Тиша після їхнього відходу була гучнішою за будь-який звук.

Крівін сидів, дивлячись на долоні. Вони все ще тремтіли — не від слабкості, а від відлуння. Відлуння пам’яті, яка не поміщалася в його тілі. Учниці пішли, але залишили слід — не в повітрі, а в самій структурі реальності. Печатки на стінах тепер горіли тьмяніше, ніби налякані.

Амерія не входила. Вона сиділа за стіною, і Крівін чув її дихання — нерівне, напружене. Вона знала. Не розуміла, але знала. Щось змінилося.

Але це була не головна зміна.

Головне було зовні.

За межами камери, за межами академії, за межами всієї імперії — простір сьогодні дихав інакше.

У палаці Естерія імператор Лінкс раптом відірвав погляд від звіту. Золоті очі звужувалися. Повітря в тронній залі стало густим, наче наповнилося рідким сріблом. Він підвівся, і навколо нього затріщав захисний бар’єр — інстинктивно, без команди.

— Що це? — його голос був тихим, але в ньому пролунала нота, якої не чули роки.
Страх.

У палаці Елнавід Алніус Елнавід опустив кришталеву кулю. У ній перестали відображатися зірки. Замість них — тіні дванадцяти фігур, які стояли спиною до світу, обернувшись обличчям до одного пункту. До камери. До нього.

Він не дивився кулею. Він дивився крізь вікно на північ, де небо раптом стало фіолетовим.

— Вони прийшли, — прошепотів він. — Він їх покликав.

У фортеці Сланц Дварніон випустив з рук молот. Гарячий метал впав на камінь, але не зашипів. Він завмер, ніби слухав. Сама гора під ногами застигла. Дворфи, які працювали поруч, опускали інструменти один за одним, не розуміючи чому. В їхніх жилах, у самій породі, щось співало. Давню пісню. Пісню, яку вони забули, але їхня кров — ні.

— Чуєте? — сказав Дварніон, і його голос був повний благоговіння, яке не личило воїну. — Кування зупинилося. Сама земля чекає.

А в камері Крівін закрив очі.

Він не кликав їх. Але вони прийшли.

Не як спогади. Як воля.

Першою пройшла крізь стіну Лібра. Не як тінь. Як визначення. Вона не порушила каміння — вона змінила його статус із «стіна» на «не стіна» на секунду. Її біле волосся не розвівалося. Воно існувало, як існує закон гравітації. Сині очи дивилися на Крівіна, і в них не було ні питання, ні відповіді. Лише констатація.

— Вона мовчить, — сказала Лібра. Її голос не був звуком у камері. Він був констатацією в реальності, як «небо блакитне».

— Я знаю, — відповів Крівін, не відкриваючи очей.

— Ви не знаєш чому.

— Знаю. Він готує щось, що не потребує слів.

Лібра мовчала момент. Поруч із нею простір зігнувся, і з’явилася Олівія. Червона коса, червоні очі. Вона виглядала живою настільки, що повітря навколо неї пахло вогнем і початками.

— Вона боїться нас, — сказала Олівія, і в її голосі була іскра зневаги. — Боїться, що ми повністю пробудемося. Бо тоді її гра закінчиться.

— Ми не пробудемося, — сухо сказала Тієль, з’являючись з іншого боку. Її зелене волосся було схоже на мох старого лісу. — Не до кінця. Його тіло не витримає. Ми залишимося… напівпривидами. Але цього достатньо.

— Для чого? — відкрив очі Крівін.

Всі три дивилися на нього.

— Щоб нагадати світу, хто стоїть за його законами, — сказала Лібра. — І щоб нагадати тобі, що ти не можеш сховатися тут назавжди.

За стіною раптом почувся крик. Амерія.

Крівін миттєво підвівся. Печатки спалахнули, але він не звернув уваги. Він побачив крізь камінь — не очима, а Духовним Оком.

Амерія стояла, притиснувши руки до скронь. З її золотого ока текла не кров, а світло. Золоте, густе, схоже на розплавлений метал. Вона не кричала від болю — вона кричала від переповнення. Щось всередині неї відгукнулося на присутність учениць Крівліна.

— Вона чує нас, — сказала Тієль, і в її голосі пролунав інтерес. — Цікаво. Її зв’язок з тобою глибший, ніж ти думав.

— Зупиніть це, — сказав Крівін, і в його голосі пролунала влада, якої він не використовував з часу академії.

Лібра подивилася на нього, потім на стіну. Вона простягнула руку — не торкаючись каменя — і злегка відвела пальцем у повітрі.

Світло з ока Амерії припинило текти. Вона глибоко вдихнула і впала на коліна, тремтячи.

— Це буде повторюватися, — сказала Лібра. — Її сила — це частина тебе. А ми — теж частина тебе. Вона не може ігнорувати нас.

У цей момент у просторі камери з’явилися інші. Не всі дванадцять, але багато. Леона з палаючим поглядом, Сконкі з холодною усмішкою, Волана з очима кольору неба. Вони не займали місця. Вони займали концепції.

Печатки на стінах раптом тріснули.

Не від сили. Від несумісності.

Реальність камери не могла вмістити одночасно ізольованого Творця та дванадцять його учнів, навіть у такій ефірній формі. Камінь почав сипетися дрібним пилом.

У коридорі застогнав голос одного з охоронців. Хтось упав.

— Ви знищуєте мене, — сказав Крівін спокійно.

— Ні, — відповіла Леона. — Ми нагадуємо тобі ціну. Ти хочеш сховатися в цій тісній реальності, забувши, хто ти є. Але світ не дозволить. Він — тим більше.

Раптом усі вони одночасно повернули голови — не до дверей, а вгору. Ніби дивилися крізь стелю, крізь землю, крізь атмосферу у відкритий космос.

— Він перестала мовчати, — прошепотіла Волана.

І вони зникли.

Залишився лише тихий, ледь чутний сміх. Незрозумілий. Знайомий. Той, що пролунав у кінці битви.

Але не в камері.

У голові Крівіна.

«Дванадцять тіней. Дванадцять нагадувань. Як мило. Навіть у в’язниці ти оточений ехом минулого. Але ехо не захистить тебе від того, що йде. Воно лише… затримає. На мить.»

Голос зник.

Камера була зруйнована. Стіни розвалилися на третину, печатки згасли. Охоронці лежали непритомні в коридорі. Амерія сиділа на підлозі, дихаючи рідко, і дивилася на Крівіна широко з розкритими очима. У них був жах. І щось ще.

Знання.

А за межами академії, у всіх столицях, у всіх палацах, королі, імператори та герцоги один за одним опускалися на коліна. Не перед силою. Перед відчуттям. Щось древнє, величне і абсолютно чуже пройшло крізь світ, торкнулося їхніх душ, і їхня гордість розбилася об це, як скло.