Том 2 ГЛАВА 58 — ТІ, ХТО ПАМ’ЯТАЮТЬ РАНІШЕ

Камера не змінювалась.

Але простір — так.

Крівін це відчув ще до того, як відкрив очі.

Повітря стало щільнішим, ніби хтось додав у нього пам’ять.
Не чужу.
Його.

Печаті на стінах залишались стабільними, але між символами з’явилось щось нове —
ледь помітні викривлення, наче реальність намагалася щось пригадати, але не була певна, що має право.

Крівін сидів нерухомо, спершись спиною об холодний камінь.
Дихання рівне.
Занадто рівне для людини, яка досі перебувала під активною ізоляцією.

Віддача нікуди не зникла.
Вона стала фоном.

Біль — як шум, до якого звикаєш, бо інакше не виживеш.

Він відкрив очі.

І вперше — не побачив камеру.

Не одразу.

Світ перед ним розшарувався.
Наче на один кадр поверх реальності наклалась інша.

Не яскрава.
Не нав’язлива.

Стара.

— …Не тут, — тихо сказав він.

Голос вийшов хрипким.
Але упевненим.

Печаті відреагували миттєво — легке тремтіння, корекція напруги.
Вони сприйняли це як загрозу.

Але загрози не було.

Було… впізнавання.

У просторі навпроти нього хтось стояв.

Не тілом.
Пам’яттю.

Силует — нечіткий, але знайомий.
Лінії — прості.
Очі — спокійні.

— Ти довго, — пролунало.

Голос не відбивався від стін.
Він не був звуком.

Він був фактом.

Крівін повільно видихнув.

— Ти не мала приходити, — сказав він.
— Бар’єри…

— Для них, — відповіла постать спокійно, —
— я не існую.

Фігура стала чіткішою.

Дівчина.
Темне волосся, зібране просто.
Одяг — не академічний, не сучасний.

Такий, який носять ті, хто не підкоряється часу.

— Ти пам’ятаєш, як я вперше провалила зсув? — спитала вона.
— Ти тоді сказав, що я думаю занадто “людськи”.

Крівін заплющив очі на мить.

— Бо ти тоді ще була людиною, — відповів він.

Вона ледь усміхнулася.

— А ти — вже ні.

Тиша між ними була не важкою.
Вона була… правильною.

— Ти не мала пам’ятати мене, — сказав він.
— Після переродження…

— Пам’ять стерлась для тих, хто дивився на тебе знизу, — перебила вона.
— Але не для тих, хто стояв поряд.

Він повільно підвівся.

Печаті зреагували болем.
Реальність натягнулась.

— Скільки з вас мене пам'ятають? — спитав він.

Дівчина опустила погляд.

— Менше, ніж раніше.

Це боліло сильніше за печаті.

— Але більше, ніж світ дозволив би, — додала вона.

Простір біля іншої стіни ледь здригнувся.

Ще одна присутність.

І ще.

Не входили.
Не ламали.

Вони згадувались.

— Ви не повинні з’являтися зараз, — сказав Крівін.
— Якщо Рада…

— Вже пізно, — пролунало з темряви. —
— Вони ізолювали тебе тілом.
— Але не часом.

Третя фігура була іншою.

Погляд гостріший.
Постава напружена.

— Ти виглядаєш гірше, ніж тоді, — сказала вона прямо.
— Переродження тебе не вилікувало.

— Воно дало мені шанс, — відповів Крівін.
— Яким світ не задоволений.

— Світ ніколи не був задоволений, — хмикнула вона.
— Ти ж сам нас цьому вчив.

Він гірко всміхнувся.

— Значить, я був поганим учителем.

— Ні, — м’яко сказала перша. —
— Ти був чесним.

Вони стояли довкола нього — не тілом, а присутністю.
Печаті тремтіли сильніше, не розуміючи, як реагувати на те, чого не можуть зафіксувати.

— Амерія приходить, — раптом сказав Крівін.

— Ми знаємо, — відповіла одна з них.
— Вона тримає тебе тут.

— А ви? — тихо спитав він.

Пауза.

— Ми тримаємо те, ким ти був, — сказали з темряви.
— Щоб ти не загубив це, коли станеш тим, ким маєш стати.

Реальність скрипнула.

Десь далеко печаті отримали сигнал тривоги.

— Нам не можна довго, — сказала перша.
— Ти ще не готовий.

— А коли буду?

Вона подивилась на нього довго.

— Коли біль перестане бути фоном.
— І стане інструментом.

Їхні присутності почали тьмяніти.

— Не лізьте в світ, — різко сказав Крівін.
— Він вас знищить.

Остання усміхнулась — сумно.

— Світ уже це робив.
— Ти просто не пам’ятаєш усе.

І вони зникли.

Камера знову стала камерою.
Символи — символами.
Камінь — каменем.

Крівін опустився на підлогу.

Руки тремтіли.

Але не від болю.

Він вперше після ізоляції відчув…
що він не сам.

І десь за стіною
Амерія сіла біля бар’єра,
не знаючи чому —
але з відчуттям,
що сьогодні
він говорив не лише з нею.