Том 2 ГЛАВА 57 — БІЛЬ БЕЗ РАНИ

Тиша в камері була неправильною.

Вона не звучала, не дзвеніла і не тиснула —
вона відрізала.

Крівін лежав на холодному камені, не одразу розуміючи, де саме закінчується підлога і починається його тіло.
Дихання було поверхневим.
Повільним.
Наче повітря треба було згадувати, а не просто вдихати.

Він відкрив очі.

Світ був на місці.
Круглі стіни.
Символи, що тьмяно жевріли, ніби спали з відкритими очима.
Жодної крові.
Жодної рани.

Але біль була.

Не в грудях.
Не в голові.
Не в м’язах.

Він ішов між.

Крівін сів різко — і світ здригнувся.

Наче хтось невидимий смикнув нитки, на яких трималася реальність.
На мить він побачив стіни подвійними.
Потім — усе стало на місце.

Він притис долоню до грудей.

Під пальцями — шкіра.
Тепла.
Жива.

— То ось як… — прошепотів він хрипко.

Біль не посилювався.
І не зменшувався.

Він пульсував, але не в такт серцю — в такт думці.

Крівін повільно закрив очі.

Раніше, коли сила виривалась, світ здавався крихким.
Тепер — він сам став крихким усередині світу.

Печаті не стискали його магію безпосередньо.
Вони стискали шлях до неї.

Наче між ним і силою поклали скло.
Прозоре.
Тонке.

Кожна спроба дотягтися — різала.

Він різко видихнув, коли нова хвиля болю прокотилася свідомістю.

— Це не тіло… — сказав він уголос, щоб не загубитись.
— Це зв’язок.

Слова допомогли.

Вони були як якорі.

Він випростав спину й сів, схрестивши ноги, хоч тіло протестувало.
Камінь був холодний.
Печаті — байдужі.

— Якщо це ланцюги… — тихо сказав Крівін, —
— значить, я ще не закутий повністю.

Він зосередився.

Не на силі.

На собі.

Це було нове.
Раніше культивація означала відкриватися, розширюватися, вбирати більше, швидше, глибше.
Зараз — навпаки.

Він почав стискатися.

Усередині.

Наче згортав власну присутність у світі, робив її компактнішою, щільнішою.

Біль різко спалахнув — і відразу став інакшим.

Не ріжучим.
Глухим.

— Добре… — прошепотів він, ковтаючи повітря.
— Значить, ти реагуєш.

Печаті не били.
Вони чекали, коли він зробить помилку.

Крівін обережно повів потік усередині себе, не торкаючись стін, не штовхаючи меж.
Не пробуючи прорватися.

Не зараз.

Йому було вперше по-справжньому страшно.

Не від болю.
Від думки, що якщо він зробить ще один неправильний крок —
частина його просто не повернеться.

Перед очима спалахнули обличчя.

Амерія — з напруженою усмішкою, якої вона більше не могла приховати.
Ліана — зі сльозами, які текли тихо, без звуку.
Асперінс — серйозний, без жарту, якого він так і не сказав.

— Я ще тут, — прошепотів Крівін.
— Я не піду.

Потік стабілізувався.

Біль не зник — але став терпимим.

Він відчув, як щось усередині вирівнюється, знаходить інший ритм.
Повільніший.
Тяжчий.

Це була культивація не сили.

Це була культивація присутності.

Він сидів так довго.
Без часу.
Без світла.

Лише коли кристали на стінах ледь помітно спалахнули, він зрозумів — хтось спостерігає.

— Ти стабілізувався, — пролунав голос Рівіни з-за меж камери.

Крівін не відкрив очей.

— Тимчасово, — відповів він.
— Як і все.

— Ти відчуваєш біль? — запитала вона тихо.

— Постійно.

Пауза.

— Але ти не кричиш.

Він ледь усміхнувся.

— Бо він не хоче, щоб я кричав.
— Він хоче, щоб я… здався.

Тиша затягнулась.

— Що ти робиш? — спитала вона нарешті.

Крівін відкрив очі.

У зеленуватому відблиску символів його погляд здавався глибшим, ніж раніше.
Не сильнішим.
Іншим.

— Я вчуся жити з ланцюгами, — сказав він спокійно.
— Щоб вони не стали мною.

За стіною не пролунало відповіді.

Лише легкий зсув печатей — корекція параметрів.

Вони відчули це.

І вперше — підлаштувались не лише вони.

А й він.

А десь далеко, над академією,
ніч зробила ще один крок углиб.

І світ, сам того не знаючи,
почав звикати до думки,
що Крівін більше не просто носій сили.

Він — той, хто навчився терпіти реальність,
коли вона більше не терпить його.