Том 2 ГЛАВА 56 — ПЕРШІ ЛАНЦЮГИ

Коридор, яким вели Крівіна, не був частиною академії.

Формально — так.
Але відчуття говорило інше.

Камінь тут не ніс слідів студентських кроків, не був подряпаний підборами, не зберіг шепіт розмов.
Він був чистим.
І холодним.

Світло кристалів у стінах не тремтіло — воно горіло рівно, мертво, без тепла.
Кожен крок луною відбивався десь глибше, ніж мав би.

Крівін ішов сам.

Це була частина домовленості.

Попереду — двоє магістрів у темних мантіях.
Позаду — порожнеча, яку він відчував шкірою, ніби за спиною стояло щось більше, ніж просто варта.

Він не питав, куди його ведуть.
Він знав.

Камера ізоляції не мала дверей у звичному сенсі.

Арка.
Півколо з металу й каменю, всіяне символами стримування.
Кожен знак — старіший за академію.
Кожен — створений не для захисту.

— Тут, — сказав один із магістрів.

Крівін зупинився.

Він уважно подивився на символи.

— Це не просто бар’єр, — сказав він спокійно.
— Це клітка.

Магістр не відвів погляду.

— Це необхідність.

— Для кого? — тихо запитав Крівін.

Відповіді не було.

Він зробив крок уперед.

Повітря змінилося.

Наче простір став густішим, важчим, тиснув на груди.
Магія всередині нього відгукнулась миттєво — різким болем, як від струму.

Крівін здригнувся, але не зупинився.

Камера була у формі кола.

Гола.
Без вікон.
Без меблів.

Лише кільце на підлозі — вбудований фокус печаті.

— Ставай у центр, — сказав інший голос.

Рівіна.

Вона стояла біля арки, не заходячи всередину.

— Це швидше закінчиться, якщо ти не будеш чинити опір.

Крівін підняв на неї погляд.

— Я не давав згоди.

Вона мовчала секунду довше, ніж треба.

— Я знаю.

Він повільно став у центр кільця.

Камінь під ногами був тепліший, ніж решта підлоги.
Ненормально теплий.

— Що саме ви накладаєте? — спитав він.

— Обмежувальну печать першого рівня, — відповіла Рівіна.
— Вона не забере твою силу.
— Лише… зв’яже.

— Ланцюгами, — уточнив він.

— Тимчасово.

Він усміхнувся — криво.

— Усе тимчасове.
— Навіть світ.

Рівіна підняла руку.

Символи на стінах загорілися.

Повітря різко стиснулося.

Крівін відчув це не як магію —
як тиск на саму присутність.

Наче світ навколо вирішив:
ти займаєш забагато місця.

Перший символ вп’явся в груди.

Болю не було.

Був холод.

Другий — у спину.
Третій — у плечі.

Він різко вдихнув.

— Стоп, — сказала Рівіна.
— Ти відкриваєшся. Закрий ядро.

— Я… не можу, — прошепотів він.

Сила всередині нього відштовхувалась від печаті.
Вона не розуміла обмежень.
Не визнавала їх.

Камінь під ногами тріснув — цього разу глибше.

— Посилюю контур, — сказав магістр.

— Ні! — різко сказала Рівіна.
— Ви його зламаєте!

— А якщо не посилимо — він прорве!

Крівін скрикнув — вперше.

Символи замкнулися.

Невидимі ланцюги зійшлися навколо його ядра.

Він упав на коліна.

Дихання збилось.

Світ звузився до болю й темряви.

— Це… — він захрип. —
— Це не стримування…

Рівіна стиснула кулаки.

— Я знаю.

— Це… — він ковтнув повітря. —
— страх.

Печатка стабілізувалась.

Світло згасло.

Тиша впала різко, як після удару.

Крівін залишився на підлозі.

Він тремтів.

Не від болю.
Від усвідомлення.