Том 2 ГЛАВА 55 — РАДА АКАДЕМІЙ

Ніч увійшла в академію без дозволу.

Вона не падала різко, не накривала темрявою —
вона просочувалась у щілини між камінням, у вікна залів, у думки тих, хто ще не спав.

Факели горіли рівно, але їхнє світло було тьмянішим, ніж зазвичай,
ніби саме полум’я не хотіло бути свідком того, що мало статися.

Велика зала Ради не використовувалась роками.

Кругле приміщення з куполом, інкрустованим стародавніми формулами.
Камінь тут був темніший, старіший, мов пам’ятав часи, коли академії не навчали — а вирішували долі світу.

Сьогодні всі печаті були активні.

Одна за одною загорялись портали.

Синє світло — Академія Півночі.
Біле — Орден Веж.
Червоне — Військова Конклава.
Зелено-золоте — Старші Архіви.

Фігури з’являлись мовчки.

Майстри. Архімаги. Наставники, чиї імена вимовляли пошепки.

Рівіна стояла в центрі кола.

Її обличчя було спокійним.
Занадто спокійним.

— Рада скликана, — сказала вона.
— Причина вам відома.

Один із прибулих — високий чоловік у темно-синьому плащі — одразу заговорив:

— Ти впевнена, що це не перебільшення?
— Одна людина не може…

— Він не людина, — перебила Рівіна.
— І ви це відчули, інакше б не прийшли так швидко.

У залі пройшов глухий гул.

— Назви речі своїми іменами, — холодно сказала жінка з Ордену Веж.
— Те, що прокинулося в цьому учні…
— це загроза Між вимірного рівня.

Дехто відвів погляд.

Дехто стиснув руки.

— Слова не мають значення, — відповіла жінка. —
— Коли реальність тріскається.

Рівіна повільно зітхнула.

— Крівін не контролює цю силу.
— І вона вже почала його руйнувати.

— Тим гірше, — різко сказав представник Військової Конклави.
— Якщо він втратить контроль — ми не зможемо його зупинити.

— Ти пропонуєш… — почала Рівіна.

— Ізоляцію, — без вагань сказав він.
— Повну.
— Бар’єр.
— Спостереження.
— Мінімум контактів.

У залі стало холодніше.

— Він учень, — прошепотів хтось.
— Живий.

— Саме тому, — відповів архімаг з Архівів, —
— рішення потрібно приймати зараз.
— Поки він ще пам’ятає, що живий.

Тиша розтягнулася.

Рівіна заплющила очі на мить.

— Ви не розумієте, — сказала вона тихо.
— Ізоляція прискорить віддачу.
— Самотність — найгірший каталізатор для такої сили.

— А свобода — кінець світу, — парирував представник Конклави.

Слова зависли між ними, як вирок.

— Голосуємо, — нарешті сказала жінка з Веж.

Один за одним загорялись символи.

Більшість — червоним.

Рішення було прийнято.

У цей самий час, в іншому крилі академії…

Крівін стояв біля вікна.

Ніч відбивалась у його очах дивним зеленуватим відтінком, якого раніше не було.
Він дихав рівно — занадто рівно, наче тіло працювало за чужими правилами.

Амерія сиділа на ліжку.

— Ти знову не спиш, — сказала вона.

— Якщо засну… — відповів він, не обертаючись, —
— я боюся не прокинутись таким самим.

Вона стиснула покривало.

— Ти все ще ти.

Він ледь усміхнувся.

— Скільки ще?

Раптом його тіло здригнулося.

Він схопився за груди — цього разу сильніше.

Камінь під ногами тонко тріснув.

Амерія підскочила.

— Крівіне!

Він впав на коліно.

— Вибач… — прошепотів він. —
— Це швидше, ніж я думав.

Її руки тремтіли, коли вона торкнулася його плечей.

— Ти не маєш проходити це сам.

Він підняв на неї погляд.

— Скоро… мені не дозволять.

У двері постукали.

Рівно. Офіційно.

Крівін повільно підвівся.

— Заходьте.

Двері відчинились.

Англінція.

Її погляд одразу ковзнув по тріщинах на підлозі.

—  На раді вирішили, — сказала вона без вступу.
— Тимчасово ізоліювати.

Амерія різко вдихнула.

— Ви не можете!

— Можу, — відповіла Рівіна. —
— І мушу.

Крівін закрив очі.

— Скільки?

— Поки не стабілізуєшся, — відповіла вона.
— Або…

Вона не договорила.

— Або я перестану бути людиною, — закінчив він сам.

Тиша.

— Я піду сам, — сказав Крівін спокійно.
— Але не забирайте в мене тих, хто ще не боїться.

Рівіна кивнула.

— Це… я обіцяю.

Амерія стиснула його руку.

— Я чекатиму.

Він стиснув у відповідь — обережно, ніби боявся зламати.

— Не довго, — сказав він.
— Я або повернусь…
— або зміню світ достатньо, щоб ми знову могли говорити без страху.

За дверима чекала темрява коридору.

І перший справжній бар’єр.

А десь глибоко всередині нього
віддача зробила ще один крок.