Том 2 ГЛАВА 54 — СЛЬОЗИ ЛІАНИ

Вечір опускався на академію повільно, ніби сам не був упевнений, чи має право приходити.

Небо затягнули важкі, темно-сірі хмари, крізь які пробивалося тьмяне світло ліхтарів. Каміня будівель здавався холоднішим, ніж зазвичай, а повітря — густим, наче насиченим тривогою.

Ліана сиділа на сходах біля західного крила.
Обійнявши коліна.
Спина напружена.
Плечі тремтять.

Її світле волосся, зазвичай акуратно зібране, зараз розсипалось по плечах. Очі були янтарні, але вона не витирала сліз — ніби боялась, що якщо зітре їх, доведеться знову триматися.

— Ти змерзнеш, — тихо сказав Асперінс.

Він стояв трохи збоку, спершися на поручні. Його вуха ледь сіпнулися — знак занепокоєння, який він зазвичай приховував. Темний плащ був розстебнутий, але він цього не помічав.

Ліана не відповіла.

— Ліано, — вже м’якше. —
— Я ж бачу, що ти тут не просто так сидиш.

Вона ковтнула повітря, ніби воно різало горло.

— Я… не можу підійти до нього, — сказала вона нарешті.
— І не тому, що боюсь.

Асперінс обернувся до неї повністю.

— А тоді чому?

Вона підняла голову.
Її очі блищали не від магії — від сліз.

— Бо коли він дивиться… — голос зламався, —
— я не бачу Крівіна.

Тиша між ними була важкою.

— Я бачу когось, — прошепотіла вона, —
— хто стоїть над світом, а не в ньому.

Асперінс повільно видихнув.

— Ти думаєш, він змінюється.

— Ні! — різко відповіла вона, аж сама здригнулась. —
— Я знаю.

Вона стиснула пальці так, що побіліли кісточки.

— Його тіло… — вона заплющила очі. —
— Ти бачив, як він тримається?

— Бачив.

— Це не втома.
— Не біль від поранень.

Вона підвелася, зробила кілька кроків — нервових, ламаних.

— Це ніби він тримає щось усередині, що більше за нього.
— І воно його… стирає.

Асперінс мовчав.

— Я не боюсь, що він піде, — сказала вона тихо. —
— Я боюсь, що він залишиться…
…але вже не з нами.

Він сів поруч, вперше за довгий час не жартуючи.

— Віддача, — сказав він. —
— Вона завжди є. Просто зазвичай її платять роками.
— А він… платить одразу.

Ліана здригнулась.

— Це можна зупинити?

Асперінс не відповів одразу.

— Можна сповільнити.
— Але якщо він і далі підніматиме силу…
— тіло почне ламатись раніше, ніж душа встигне адаптуватись.

Вона різко прикрила рот долонею.

— Він помре?

— Ні, — відповів Асперінс чесно. —
— Це було б занадто просто.

Вона подивилась на нього з жахом.

— Тоді що?

— Тоді він стане тим, — сказав ельф тихо, —
— кого світ не зможе торкнутися.
— І кого ніхто не зможе втримати.

Сльози знову потекли — беззвучно.

— Я пам’ятаю, — прошепотіла Ліана, —
— як він сміявся з дурниць.
— Як боявся провалити іспит.
— Як дивився на нас… як на рівних.

Вона схилила голову.

— А тепер…
— я боюсь, що одного дня він подивиться —
— і не впізнає нас.

Асперінс поклав руку їй на плече.

— Ти не слабка, що боїшся.

— Я слабка, бо мовчу, — відповіла вона. —
— Бо не можу підійти й сказати:
— «Зупинись».

Він гірко всміхнувся.

— А він би почув?

Ліана не відповіла.

Десь далеко, у внутрішньому дворі, камінь тихо тріснув —
ніби академія відреагувала на щось невидиме.

— Він зараз з Амерією, — сказала Ліана тихо.
— І я… не злюсь.

— Це добре.

— Ні, — вона похитала головою. —
— Це означає, що я вже відпускаю.

Над академією пройшов холодний вітер.
Ліхтарі здригнулися.
Тіні стали довшими.

А десь в іншому крилі,
Крівін різко схопився за груди,
не розуміючи чому —
і на кам’яній підлозі з’явилася тонка,
смарагдова тріщина.

Світ тихо платив ціну.