Том 2 ГЛАВА 53 — ТІ, ХТО АПЛОДУВАВ, ТЕПЕР МОВЧАТЬ

Академія не прокинулась —
вона відступила.

Коридори, які ще вчора гуділи голосами, тепер звучали інакше.
Кроки стали тихішими.
Шепіт — коротшим.
Сміх — зник повністю.

Крівлін шов по зруйнованому коридорі.

Колись тут йому аплодували.

Тепер — тут тиша.

Двоє учнів біля фонтану замовкли, щойно він з’явився в полі зору.
Один інстинктивно сховав руку за спину, ніби тримав там амулет.
Інший опустив очі.

— Це він… — прошепотів хтось.

— Тихо, — різко відповів інший. —
— Не дивись.

Крівін почув.

Він чув усе.

Амерія йшла поруч.
І підтримувала крівліна.

— Ти можеш піти, — сказав він, не дивлячись.

Вона зупинилась.

— Ні.

— Вони дивляться і на тебе теж.

— Нехай, — тихо відповіла вона. —
— Я не аплодую. Я просто йду.

Він кивнув. Більше не наполягаючі.

Поворот — і різкий біль прошив груди.

Крівін зупинився, сперся рукою об холодну кам’яну стіну.

— Крівіне? — Амерія миттєво повернулась. —
— Тобі погано?

Він вдихнув — різко, ніби повітря стало важчим.

— Це… віддача.

— Від чого?

— Від того, ким я був хвилину тому.

Його ліва рука ледь помітно засвітилась — і одразу згасла.
Пальці тремтіли.

Амерія простягнула руку, але зупинилась у повітрі.

— Можна?

Він кивнув.

Її дотик був теплий. Людський.
І саме це вдарило сильніше за біль.

— Ти холодний… — прошепотіла вона.

— Бо щось усередині ще не повернулось, — відповів він. —
— І, можливо, не повернеться.

З іншого боку коридору пролунали кроки.

— …Колись він усміхався, — тихо сказав хтось.
— А тепер подивись…

— Це вже не він.

— Такий не має бути серед нас.

Амерія різко обернулась.

— Замовкніть!

Голоси стихли.

Але погляди — ні.

Крівін заплющив очі.

— Ось воно, — сказав він спокійно. —
— Повага тримається на відстані.
— Страх — на тиші.

Вона дивилась на нього з болем.

— Ти шкодуєш?

Він задумався.

— Ні.
— Але я не думав, що це буде так самотньо.

Десь зверху задзвеніли дзвони — знак зміни занять.
Звук був гучний, але люди не зрушили.

Ніхто не поспішав іти поруч з ним.

Лише один ельф.

Асперінс з’явився збоку, з книжкою під пахвою.

— Ну що, легендо, — пробурмотів він, —
— вітаю з новим статусом.
— «Той, на кого не дивляться».

— Не смішно, — сказала Амерія.

— Знаю, — зітхнув він. —
— Тому й жартую.

Він уважно подивився на Крівіна.

— Ти тремтиш.

— Сила має ціну.

— І яка вона?

Крівін підняв погляд.

— Людське тепло.
— Воно зникає першим.

Асперінс стиснув щелепу.

— Тоді не дай йому зникнути повністю.

Він пішов далі, ніби нічого не сталося.
Але вперше не обернувся.

Амерія залишилась.

— Я не знаю, як це виправити, — сказала вона. —
— Але я не піду.

Крівін подивився на неї довго.

— Ти вже платиш за це.

Вона усміхнулась сумно.

— Значить… я теж роблю вибір.

Над академією повільно збирались хмари.
Світ ставав темнішим — не через ніч.

А через страх.

І десь глибоко всередині Крівіна
щось прокидалось знову.

Не сила.

Порожнеча.