том 2 ГЛАВА 52 — ІМ’Я, ЯКЕ НЕ МОЖНА ВИМОВЛЯТИ

Зала більше не тремтіла.
Але тиша в ній стала іншою — густою, важкою, мов після вироку.

Англінція стояла в центрі, спершись долонею на уламок кам’яної кафедри.
Вона не дивилася на Крівіна одразу.
Ніби боялася, що якщо зустрінеться з ним поглядом — рішення зламається.

— Слухайте уважно, — сказала вона нарешті.

Її голос не був гучним.
Він був остаточним.

Учні завмерли. Навіть поранені перестали стогнати.

— Те слово… яке було вимовлене, — вона зробила коротку паузу, —
більше не існує в цій академії.

Хтось не зрозумів.

— Яке… слово?.. — тихо пролунало з натовпу.

Англінція різко підняла погляд.

— ЖОДНЕ.
— Ви не повторюєте його.
— Ви не шепочете його.
— Ви навіть не думаєте про нього вголос.

Її погляд ковзнув по Крівіну — швидко, майже болісно — і знову пішов до учнів.

— Відтепер це заборонене ім’я.

В залі хтось нервово видихнув.

— Але… — почав один з учнів, — якщо це правда, то…

— Саме тому, — перебила Англінція, — ви мовчите.

Тиша знову впала.

Крівін стояв трохи осторонь.
Сяйво навколо його руки вже згасло, але люди все одно відступали від нього на крок, навіть не помічаючи цього.

Він це бачив.

Двоє першокурсників перезирнулись — і швидко відвернулися.
Хтось перехрестився старим жестом захисту.
Одна дівчина злякано відступила, коли він просто зробив крок.

— Вони… — прошепотіла Ліана, не дивлячись на нього. —
— Вони бояться.

Крівін стиснув пальці.

— Я нічого їм не зробив.

— Саме це і лякає, — тихо відповіла вона. —
— Ти можеш.

Асперінс підійшов ближче, став трохи попереду Крівіна — ніби несвідомо прикриваючи його собою.

— Якщо вже забороняємо слова, — пробурмотів він, — може ще й думки відбирати будемо?

Англінція подивилась на нього втомлено.

— Якби могла — зробила б.
— Бо світ не готовий до того, що прокинулося.

Крівін підняв голову.

— А я?

Вона мовчала довше, ніж треба.

— Ти… — сказала нарешті, —
— небезпечний не тому, що злий.
— А тому, що ще не знаєш меж.

Ці слова болючіше вдарили, ніж будь-яка атака.

Амерія стояла осторонь.
Вона дивилася не на Крівіна — а на інших.

На те, як вони відвертаються.
Як шепіт народжується навіть у тиші.
Як страх росте швидше за чутки.

Вона зробила крок.

— Він нас врятував, — сказала вона голосно.

Декілька голів обернулися.

— Якби не він — тут би нічого не залишилось, — її голос тремтів, але не зламався. —
— Ви живі завдяки йому.

Хтось прошепотів:

— А якщо наступного разу… він вирішить інакше?

Амерія зблідла.

Крівін повільно видихнув.

— Ось, — сказав він спокійно. —
— Тепер ви зрозуміли.

Він повернувся до Англінції.

— Заборона слова не змінить правду.

— Але виграє нам час, — відповіла вона. —
— А інколи це все, що відділяє світ від катастрофи.

Він кивнув.

— Тоді скажи їм інше.

Вона напружилась.

— Що саме?

Крівін озирнувся на залу.

— Що я не їхній ворог.
— Але й не їхній бог.

Тиша стала ще глибшою.

Англінція повільно сказала:

— Ви чули.
— Він — учень академії.
— Поки що.

Слово поки повисло в повітрі, як тріщина.

Асперінс поклав йому руку на плече.

— Ну що ж, — зітхнув він, —
— вітаю. Тепер ти офіційно страшніший за всі екзамени разом узяті.

Крівін слабо всміхнувся.

А десь далеко, за межами академії,
щось вимовило це заборонене ім’я…
без голосу.

І світ здригнувся.