Том 1 ГЛАВА 49 — ПОЦІЛУНОК АМЕРІЇ

Тиша в академії ще не встигла зникнути після вибуху сили Крівіна.
Повітря стояло важким, наче світ досі вагався — рухатись далі чи завмерти навіки.

І саме в цю мить щось змінилося.

Вона бігла.

Амерія — тиха, звичайна, непомітна серед десятків учнів — раптом зірвалася з місця так швидко, що ніхто не зрозумів, що відбувається.

Її крик був коротким:

— Крівіне!

Він не встиг навіть повернути голову.

Вона зупинилася прямо перед ним, різко, майже боляче вдихнула й, не думаючи ні про академію, ні про учнів, ні про те, що буде завтра…

…нахилилась і поцілувала його.

Просто.
Стисло.
Без страху.

Світ знову… зупинився.

Факели не тріпотіли.
Гріхи не дихали.
Навіть земля ніби перестала тремтіти під напругою сили Крівіна.

Усі застигли, намагаючись усвідомити те, що сталося.

Англінція підняла руку — і так і зависла, не розуміючи, чи варто зупиняти, чи це вже занадто пізно.

Навіть Гнів, який хвилину тому хотів стерти півакадемії, стояв з виразом:

«ЩО ЦЕ?»

Крівін… не відштовхнув її.
Він просто завмер, немов не очікував настільки прямого жесту навіть від самої реальності.

І тільки один звук зламав тишу.

Тихий.
Крихкий.

— …н…ні… — прошепотіла Ліана.

Вона стояла ніби між двома світами.
Очі блищали.
Губи тремтіли.
Плечі — напружені так, ніби вона боролася з бажанням втекти або кричати.

Ліанель торкнулась її плеча:

— Ліана… ти…—

— Не чіпай, — прошепотіла та, витираючи очі тремтячою долонею.

Асперінс обернувся до Гріхів і тихо промовив:

— Ну… тепер світ ТРІЩИТЬ ще й емоційно…

Навіть Лінь видихнула:

— Цього я не очікував.

Амерія відійшла від Крівіна на один крок.

Її щоки палали.
Голос був слабким, але рівним:

— Я… думала, ти помреш.
І якщо так… я не хотіла, щоб ти пішов, так і не дізнавшись.

Крівін повільно моргнув.

— Ем… що саме дізнавшись?

Амерія опустила голову:

— Що ти… важливий.

Тиша. Знову.

Академія не знала, чи кричати, чи сміятися, чи робити вигляд, що нічого не сталося.

Ліана закрила обличчя руками, щоб ніхто не бачив, як тече нова сльоза.

А Крівін стояв серед руїн, серед тріщин власної сили, серед сотні поглядів — і вперше виглядав… розгубленим.

Він не знав, що відповісти.
Не знав, що ця подія стане початком чогось більшого.
Не знав, що після цього весь його шлях піде не тільки через битви, а й через чужі серця.

А академія…
вперше за довгий час перестала шепотіти про його силу.

І почала шепотіти про них.