Том 1 ГЛАВА 33 — Перший урок «Анатомія монстрів»

Урок почався у величезній підземній аудиторії, схожій більше на лабораторію, ніж на клас.
Скляні столи, підсвітка знизу, схеми монстрів на стінах, і над усім — холодна тиша.

Учителем був професор Шендал — сухорлявий чоловік з темними окулярами, які він ніколи не знімав. Кажуть, він бачив так багато монстрів, що очі перестали реагувати на звичайне світло.

— Сідайте, — його голос був рівним, але гострим, як лезо. — Тема сьогодні: «Чужорідні сутності та їхні носії».

Англінція ковтнула.
Слово «чужорідні» було занадто схожим на те, що вона бачила у тріщині.

Шендал провів рукою по панелі, і над столами з’явилася голограма:
величезна темна істота, схожа на туман із кістками всередині.

— Це Луріал, представник безформних. Вони пересуваються крізь виміри, реагують на енергетичні «з боєм відкриті» точки… типу портальних тріщин.

Кілька учнів здригнулися.
Кілька — перевели погляд на Крівіна.

Крівін сидів окремо, спокійний, навіть занадто.

Шендал продовжив:

— Особливість Луріалів у тому, що вони шукають носіїв енергії. Сильних. Нестабільних. Тих, хто здатен «відповідати» на поклик інших світів.

Погляд професора ковзнув по аудиторії.
І на мить зупинився на Англінції.

Вона стиснула пальці.

Підозра

Після пояснень Шендал підійшов до Крівіна.

— Учителю Крівіне, — тихо сказав він, так що чули лише найближчі. — Ви вчора були біля тріщини, так?

Крівін не моргнув.

— Я зобов’язаний був контролювати ситуацію.

— Цікаво, — Шендал нахилив голову. — Бо те, що відбулося… не схоже на випадкову аномалію. Воно було спрямоване на когось.

Учні затихли: не через слова, а через тон, у якому вони прозвучали.

Англінція відчула холод по спині.
Аргоніт опустив погляд, ніби його без того не існувало.

— І здається, — додав Шендал тихше, — ви вже знаєте на кого.

Крівін уперше за весь урок ледь напружив щелепу.

— Я знаю лише те, що Академія в безпеці, — спокійно відповів він. — А все інше не входить у розклад першого уроку.

Шендал посміхнувся куточком губ — холодно.

— Як скажете.

Професор клацнув пальцями.
На стіл поклали прозору капсулу з уламком чорної субстанції, схожої на ту, що густішала у тріщині.

— Це, — сказав він, — залишок сутності з вчорашнього інциденту. Ми вивчимо його реакцію на різні енергії.

Учні по черзі підходили, але реакції майже не було.

Поки…

Коли підійшла Англінція

Вона зітхнула й торкнулася сфери кінчиками пальців.

ТРІСЬ.

Уламок різко смикнувся, засвітився зсередини і потягнувся до її руки, як магніт.

— Відступи! — підскочила Розе й схопила її за плече.

Всі здригнулися.

Шендал зняв окуляри — вперше.

Його очі спалахнули льодовим голубим світлом.

— А ось це… — прошепотів він. — Дуже важливе спостереження.

Англінція відступила.
Крівін підхопив капсулу і різко вивів її з активного режиму.

— Достатньо. Урок закінчено.

Але професор не зупинився:

— Вона відгукується, — дивився він на Англінцію, ніби бачив крізь шкіру. — Її енергія відповідає тій самій частоті, що й тріщина.

Аудиторія зашуміла.

—На що ви натякаєте? — холодно запитав Крівін.

— Я ні на що не натякаю, — Шендал знову вдягнув окуляри. — Я лише кажу: хтось із учнів пов’язаний із тим, що сталося. І, Крівіне…
ви це знали ще до уроку.

Крівін мовчав.

Учні переглянулися.
Англінція стояла бліда, як попіл.

Аргоніт тихо прошепотів сам до себе:

— Почалося…

 "кінець уроку"

Коли всі виходили з аудиторії, Шендал кинув Крівіну останній погляд:

— Слідкуйте за нею. І за тим, хто ховається поруч з нею.

Крівін відповів тихо:

— Я вже слідкую.

І в цей момент обидва зрозуміли:
тепер це не просто навчання.
Це початок справжнього полювання — з обох боків.