Том 1 ГЛАВА 9 — ПОДОРОЖ У ГОРИ

Ранок другого дня був холодним і прозорим. Повітря стояло нерухоме, свіже — таким буває лише перед довгою дорогою.

Крівін стояв біля воріт маєтку Люмінасів, одягнений у простий темний плащ і з невеликою дорожньою сумкою через плече. Поруч чекали двоє супроводжуючих — молоді бійці роду, які мали доставити його до гірського табору для підготовки кандидатів до Академії.

Тейрон підійшов останнім.
Поглянув на Крівіна уважно — не як наставник, а як той, хто боїться щось втратити.

— Пам’ятай, — сказав він тихо, — у горах мана розріджена. Простір нестабільний. Якщо прокляття почне діяти — відразу скажи. Не геройствуй.

Крівін ледь всміхнувся.
— Геройствувати в моєму стані складно.

Тейрон підняв брову, але нічого не відповів — тільки поклав йому на плече руку:
— Повернись живим.

Шлях до гір був довгим.
Дорога вела між полями, потім через старий ліс, а далі — уздовж стрімкої річки, що несла холодну воду з вершин.

На кожному кроці Крівін відчував слабкість у тілі.
Не біль — порожнечу.
Наче ману з нього витікало щоразу, коли він намагався зробити глибший вдих.

«Нестача сили… Нестабільний каркас… І прокляття, яке реагує на кожен рух. чудово.»

Але він ішов мовчки.
Тільки спостерігав.

Коли вони нарешті дісталися першої гірської стежки, супроводжуючі зупинилися.

— Віднині підніматимемось пішки, — сказав один із них. — Тут тренуються всі кандидати. Місце під назвою “Сходи Безмани”.

Крівін підвів погляд угору.
Стежка вела між кам’яних схилів, де повітря відчувалося… порожнім.
Наче з нього висмикнули все енергетичне поле.

Він ступив уперед — і одразу відчув, як щось у грудях ледь сіпнулося.

Простір.
Стиснення.
Холодний рух під ребрами.

«Прокляття реагує на нестачу мани?»

Він сповільнив дихання.
Змушував тіло йти рівно, плавно, без різких рухів.

Але сам шлях був уже тренуванням.
У горах кожен крок здавався подвійно важчим, кожен вдих — гіркішим.

Супровід ішов попереду, не помічаючи, як Крівін бореться з невидимим тиском.

На одній з високих точок стежка розширилась, відкривши краєвид на величезну долину внизу. Тут вони зупинилися.

— Відпочинемо хвилину, — сказав другий боєць.

Але Крівін не сів.
Він дивився на камінь під ногами… і на тонку хвилю простору, яка тремтіла просто над землею.

«Розріджена мана… робить простір нестабільнішим… і прокляття на це реагує. Якщо так — я можу використати це.»

Він обережно заплющив очі.
Пошукав нитку внутрішнього світу.
Каркас тремтів, але не руйнувався.

Він спробував залучити крихту мани — рівно настільки, щоб не зламати форму.

І тоді — вперше з моменту пробудження в цьому тілі — він відчув мікроскопічне розширення внутрішнього простору.
Майже непомітне, але реальне.

«Так. Саме так. Працюй проти нестачі, а не всупереч їй.»

Раптом — різкий подих.
Один із супроводжуючих нахилився над обривом.

— Хтось іде!

Крівін відкрив очі.

Згори, з кривої стежки, спускалася група людей у темних плащах.
Сильні.
Стримані.

І від їхньої мани йшов холодний, знайомий тиск.

Учнів хаосу тут не було.
Але їхні сліди — були.
На цих людях. На стежці. На камені.

«Значить… вони вже близько.»

Один із незнайомців зупинився, подивився на Крівіна.
Його погляд ковзнув по грудях — туди, де було прокляття.

І він посміхнувся.
Повільно.
Занадто знайомо.

Супроводжуючий шепнув:
— Це… кандидати з іншого герцогства? Чому вони…

Крівін не відповів.
Він знав це відчуття.

Хаос.
Ледь прихований.
Змішаний із людською маною.

«Аргоніт… твої сліди розкидані всюди.»

Він зробив глибокий вдих, стискаючи плащ.

Попереду на нього чекав тренувальний табір.
Внизу — світ, який хитався під натиском хаосу.
У грудях — прокляття, що вчилося реагувати на все, що він робив.

І ось тепер — ці люди.
З поглядами, які бачили більше, ніж мали б.

Крівін зітхнув.

— Подорож тільки починається…

І піднявся вище.
 2 арка