Том 1 ГЛАВА 7 — ХВИЛЯ ХАОСУ

Ніч у маєтку Люмінас була тиха, майже задушлива.
Світлові кулі над алеями пригасли, залишивши тільки блідий відблиск місяця на камінних доріжках.

Крівін повертався до своїх покоїв повільно, важко ступаючи — тіло ще тремтіло від перенапруження після формування каркаса внутрішнього світу.

Та вже на півдорозі він зупинився.

Світ… здригнувся.

Не вітер.
Не мана.
Не рух.

Сам простір зробив мікроскопічний, але відчутний перекіс, неначе невидима хвиля пройшла крізь реальність, ледь торкнулась поверхні тканини світу — і розчинилась.

Крівін закрив очі.

Це не було прокляттям.

Прокляття мало свій холодний, ущільнений слід, як рана, що не може загоїтися.
А тут — щось інше.
Сире.
Голодне.
Хаотичне.

«Вони тут.»

Ноги самі зробили крок назад.

У його минулому житті він безпомилково відчував спотворення хаосу — сигнатуру тих, кого колись називали Учнями-гріхами Зламаного Гостя Глибин.

Сутності, які жили між шарами простору.
Не демони. Не боги.
Паразити, що харчувалися пробоїнами реальності.

І саме такі пробоїни залишалися за ним через прокляття Аргоніта.

Світ здригнувся вдруге.

Цього разу сильніше.
Відблиски на листі тіньового дерева спотворилися, ніби м’яка гумова тканина потягнулась під чиїмось пальцем.

Потім усе завмерло.

— Ні… — прошепотів він. — Не зараз.

Він озирнувся.
Двір був порожній.
Маєток спав.

Але у темному проході між стінами щось ворухнулося.

Не тінь.
Не людина.
Навіть не форма.

Реальність у тому місці… не була стабільною.
Сяяла тьмяними прожилками, мов скло, по якому провели нігтем.

«Щілина.»

На мить Крівін відчув холод у грудях — не від страху, а від усвідомлення.
Прокляття не просто руйнує його тіло.

Воно відчиняє прохід.

— Ви відчули мене, — сказав він тихо. — Зрозуміло.

Простір перед ним тремтів, як вода, в яку кинули камінь.

З темного спотворення щось повільно виповзало.
Не тіло — контур.
Затемнення.
Силует без форми, із нитками хаосу замість кінцівок.

Сутність не мала очей, але він відчував, як вона дивиться.

Холодно.
Агресивно.
Голодно.

Крівін відступив на півкроку, але зупинився.

Він знав: якщо відступить ще — вона піде за ним у маєток.
А там — беззахисні люди.
Рід, який дав йому притулок.

Простір стискався навколо сутності, ніби світ не міг витримати її присутності.

Тонкий звук — наче потріскування простору — розрізав повітря.

Хвиля просторового хаосу прокотилася двором.
Тихо.
Непомітно.
Але від неї в Крівіна зашипіла шкіра.

Сутність заговорила.
Не словами — спотвореннями.

— …твій… запах…
фрагмент… простір… зламаний…
ми… знайдемо…

І раптом прокляття в грудях відгукнулося.
Спалах.
Імпульс.
Біль, який прорізав легені.

Сутність смикнулася.
Немов відчула сигнал.
Немов прокляття — її маяк.

«Прокляття привертає їх. Це пастка в пастці.»

Біль наростав.
Сфера каркаса внутрішнього світу тремтіла від нестабільності.

Сутність зробила крок… чи щось схоже на крок.
Простір під нею лопнув тонкою тріщиною.

В ту ж мить Крівін вдихнув і прошепотів:

— Відійди.

Не наказ.
Молитва.
Благання.

Бо сили в нього не було.

Але світ… почув.

Раптовий порив вітру пройшов між ними.
Листя злетіло в повітря.
Простір навколо сутності здригнувся, наче відштовхнув її.

Силует згорнувся у себе — і зник.
Щілина стулилася.

Тиша повернулася.

Лише серце гупало в грудях, а прокляття важко, хрипко дихало разом із ним.

Крівін повільно опустився навпочіпки.

— Учні хаосу тут… — сказав він тремтячим голосом. — Значить, Аргоніт знав.
Він знав, кого приведе це прокляття.

У темряві щось тріснуло — мабуть, гілка.

Але в тиші це прозвучало, як попередження.

Вони знайдуть його знову.
І наступного разу — прийдуть неодин.