Том 1 Глава 2. Межі нового тіла

Дверна ручка ледве клацнула, і Крівін інстинктивно спробував підвести руку, готуючись створити хоч найменший бар’єр. Але тіло відповіло пекучим болем — різким, немов ножем.

Слабкість накрила хвилею.

Він зціпив зуби.
Це тіло… надто крихке.

Ще раз спробував зібрати найменшу краплю сили. Звична формула творіння, проста як дихання, виникла сама собою — але в момент, коли енергія мала зімкнутися, простір навколо нігтя затремтів.

Не від сили.
Від чогось іншого.

Крізь повітря пройшла тонка хвиля, ніби невидима тріщина. Рука сіпнулася — і гострий, обпікаючий біль пронизав все тіло від плеча до ребер. Він ледве втримався на ногах.

— …Прокляття простору, — тихо промовив Крівін.

Тепер він відчував його чітко: воно стискало його силові канали, перекручувало саму можливість працювати з енергією. У формі Творця він би зняв його одним дотиком думки. Але зараз — навіть згадка про спробу викликала новий спазм.

Це було немов біля нього стояв невидимий кат, який щоразу бив, коли він простягав руку до своєї істинної сили.

Крівін стиха видихнув.

— Тож так… Аргоніт залишив мені подарунок.

Він спробував пересунутися до столу, але крок дався важко. Коліна підгинались, м’язи занадто швидко втомлювались, дихання ставало повільним і важким. Звичайне людське тіло — без зміцнення, без підсилення, без божественних коренів.

І все ж він рухався.

Крівін узявся за край столу, намагаючись стабілізувати рівновагу. На пальцях виступив холодний піт.

Слабкість — тимчасова.
Обмеження сил — форма випробування.
Прокляття — те, що він зламає.

Його погляд ковзнув по медальйону Люмінас. Простий, звичайний артефакт. У минулому житті він не звернув би на нього уваги. Тепер — це символ нового старту, хоч і надто скромного.

Раптом простір поруч із вікном здригнувся.

Не його сила.
Не стороння магія.

А прокляття.

Тонка срібляста лінія, невидима для звичайних очей, розрізала повітря. Ніби крихітний надлом реальності. На долю миті Крівін відчув, як її край торкнувся його аури — і по хребту пройшов різкий, обпікаючий холод.

Серце на секунду зупинилося, тіло обм’якло.

Він впав навколішки, опираючись долонями об підлогу.

— Досить… — прошепотів він, і не було ясно, кому саме він це говорить: прокляттю, собі самому чи спогаду про того, хто його наклав.

Двері нарешті відчинилися.
Легкі кроки.
Чийсь здивований голос — тихий, юний:

— Ти… прокинувся?

Крівін підвів голову, намагаючись вирівняти дихання.

— Так, — відповів він спокійно, як міг. — Просто… слабкість після поранення.

Юнак у дверях — хтось із побічної гілки роду — завмер, не знаючи, чи допомогти. Крівін підвівся сам. Повільно, але рівно.

Він відчував кожен біль.
Кожне обмеження.
Кожен шип прокляття, що впивався в його міць.

Але в очах спалахнув холодний вогонь.

Це — лише початок.