Темрява. Тиша. Ледь відчутний біль у самому центрі душі — як спогад, що не хоче відпускати.
Крівін розплющив очі.
Стеля над ним була дерев’яною, простою, зовсім не схожою на небесні палати, де він провів незліченні епохи як Творець. Повітря важке, земне. Тіло — дивно слабке. Він повільно підніс руку, спостерігаючи, як вона тремтить від зусилля.
— …Переродження вдалося, — прошепотів він.
Його голос звучав юно, надто м’яко. Він відчував — тіло належить хлопцю років п’ятнадцяти. Чужому. Новому. Смертному.
Спогад про останній момент життя — лише спалах: чорний спис, що роздирає небо, сміх Аргоніта і руйнування його божественного ядра. Біль, який розчинює всесвіти. Потім — порожнеча.
Крівін вдихнув. Слабкість стала ще очевиднішою. Кожен рух ніби рвав м’язи.
— Тож це межі… цього тіла.
Він спробував зібрати крихту своєї сили. Маленький іскристий фрагмент творіння спалахнув на кінчиках пальців — і тут же згас, розчиняючись у тріщині болю. З носа потекла тонка нитка крові.
— Навіть стільки… і вже перевантаження.
Йому буде потрібен час. Сотні годин, щоб адаптуватися. Тисячі — щоб укріпити тіло. Але він живий. Це головне.
Крівін оглянув кімнату. Невелика, скромно оздоблена. Столи, полиці з книжками, старий дерев’яний шкаф. Вікно впускало світло ранкового сонця.
На столику лежав медальйон із гербом — три переплетені світлові лінії. Він упізнав його.
— Люмінас… Значить, я в одній із їхніх побічних гілок.
Рід магів, стародавній, гордий, не найсильніший але. Для його планів — достатньо.
Крівін повільно сів на ліжку, відчуваючи кожен м’яз, ніби позичений.
— Нове життя… Нова форма… Але цілі незмінні.
Його погляд потемнів.
Аргоніт живий.
Прокляття простору — все ще на ньому.
І час у цьому світі тече надто швидко.
Він стиснув кулак.
— Я поверну своє. Навіть у цьому слабкому тілі.
Двері тихо скрипнули. Хтось наближався. Можливо, члени роду Люмінас.
Крівін підвівся.
Сьогодні почнеться його друге життя — у світі, що навіть не уявляє, хто прокинувся в тілі звичайного хлопця.