7

– Доброго вечора, – привіталася зі мною молода, двадцяти трьох років бариста.

Вона мене знала. Це було видно по очам, а ще тому, що я її знав.

На красивому чорному фоні, білими буквами на беджі писало ім`я. Марія.

Ще нікого не було.

– Доброго, Марійко, доброго!

– Вам щось робити?

– Так, каву, якщо можна. Американо з молоком, дві цукру. В більший стаканчик.

– Як ваші романи? Що нового пишеться?

– Поки що нічого. Чекаю, поки вийде книга. Наступна.

– Круто. А про що вона.

– Це таємниця.

– Мені закінчення трилогії сподобалася. Дуже-дуже.

– Приємно це чути.

Узявши каву в руки, я поклав двадцятку на стіл і запитав:

– А як там твої вірші? Я ж чув ти провела свій літературний вечір. Тут. Не зміг прийти, вибачаюсь, так як дуже сильно був заклопотаний.

– Час від часу вас тут так не вистачає, що просто. Сумно.

– Так, але що тут поробиш. Професія письменника вона…

Раптом відкрилася двері. В них увійшли Мері і Вікторія.

Дико почало гупати серце. Чи то від переживання, чи то ще від чогось.

– Привіт, – мовила Мері, – дякую, що прийшов.

– Щось будете, дівчата? – запитав я.

– Американо.

– Американо! Я заплачу. Я сьогодні щедрий.

– Чому така щедрість?

Мері відчула, що я не жартую.

– Що трапилося?

– Я зробив своїй дівчині пропозицію руки та серця.

Всі вмить затихла.

Вікторія, яка спочатку посміхалася, вмить здихнула і впала на стільчик.

– Вітаю! Молодець! І коли весілля?

– Трохи рано про це думати. І думаю, що краще не проводити дуже пишного весілля, так як піде тоді багато витрат. А я ж, не забувайте, працюю з командою, і маю гонорар, яким я ділюся з командою.

– Все правильно, – мовила Мері, – я теж так думаю.

Я намагався не звертати увагу на Вікторію, тихо стояв, попиваючи каву і хотів лише одного – щоб Віка якнайшвидше звідси пішла. Вона просто взяла і пішла, зачинивши за собою двері. Тоді я подумав, ура! все! я вільний! але в думках чомусь почали крутитися спогади, яких ніколи в мене не було.

– Ну от що ти за людина, скажи мені, Анатолію, вона пішла, тому що ти її не хочеш помічати. Вона задля тебе готувалася до цієї зустрічі. Вона слідкувала за тобою лише через те, що ти їй маєш допомогти. Ти їй маєш допомогти, Анатолію! Швидше, я її краще за всіх знаю. Вона може накласти на себе руки.

Почувши це, я відразу ж вилетів з кафетерію і побіг за силуетом дівчини, яка бігла крізь будинки, певне ховаючи свої очі від сліз, щоб їх ніхто навіть і не бачив. Я маю її чого би мені це не коштувало, зупинити. Відвести від дороги.

Або ж відвести від краю даху.

– Боже, яка вона дурна! – мовив я, споглядаючи за тим, як вона забігла в під`їзд одного з чотирнадцятиповерхового будинку. На мить я зупинився, і наступної миті біг по сходах на чотирнадцятий. Добре те, що кинув курити, бо міг би не добігти навіть до дев`ятого. В голові вертілись всілякі думки. Заглядав у вікна, аби не дай Боже, не побачити, як вона падає з даху. Боявся цього неминуче. Минув лише день, але я чомусь до неї звик. В ході роздумів я подумав про те, чи не бачив її раніше.

Дуже дивно.

Щось було.

Я розгойдував якусь дівчинку. Вона дивилася на мене, наче не могла відірвати погляду. Від мого лоба і лиця. Час ніби застиг і я зупинив гойдалку. Вона встала, взяла мою руку і повела далеко-далеко; проходячи через поля ми забрели на ставок, біля якого була дуже стара запилена будівля за містом. Вона підвела мене ближче, аж до самого порогу, і раптом ми перенеслись у ще давніший час. Там я почув спочатку регіт за стіною кімнати, оббитої, здавалося, уламками давно забутого дерева. Я чув як сміється дівча, а також сміється чоловік. Певне, батько тієї дитини. Будинок почав формуватись у щось дуже красиве, пори року змінювались щохвилини, аж поки ми не зупинилися на зимі за вікном кухні. За столом сиділа молода жіночка і ридала. Коло неї стояв чоловік і тримав її за плече, стискаючи тим самим її до такої степені, що в один момент їй стало кепсько і на її обличчі затрясся плечовий м`яз. Певне боляче, подумав я, все ще не розуміючи, чому мені це все транслюють, наче кіно. Дівчинка все ще тримала мене за руку. Присів. Жінка налила собі у склянку води і, гірко кавкнувши, випила. Раптом вона поглянула в пустоту, де стояв я. Я подумав, що вона мене бачить, але це було не так. Я не помітив, як чоловік від неї відійшов і дивився просто на неї злим поглядом.

– А що я мала робити? – запитала жінка.– Ти мене до неї не пускав.