5

Кабінет лікаря виглядав так, як виглядають усі кабінеті лікарів. Білі стіни, плакати з усілякими рекламами по охороні довкілля, по-типу: приймайте правильну воду! або: наші презервативи можуть врятувати вам життя, якщо ви їх одягнете!

(Певне саме через це я не любив лікарень)

в повітрі тхнуло медикаментами та хлоркою, вікна були надто вже брудні, звідки відкривався не зовсім-то чудовий краєвид на новобудову, з якої валив чорний дим, а сам лікар сидів і глипав на нас своїми добрими до біса очима синього кольору. Ріст він мав метр дев`яносто, а брови видавали задоволення, тому що брови ходили то туди, то сюди, неначе хвіст собаки. А-а-а-а, щодо собаки дещо є. На його білому халаті дуже й дуже сильно виднілася шерсть від кокер-спанієля. Лікар, як лікар! Але дуже молодий. Всього лише двадцять п`ять.

– І що вас до мене привело? – запитав лікар, посміхаючись.

Чесно кажучи, я не хотів говорити.

Страх лікарень та психотерапевтів дала про себе знову знати. 

Наче почувши мої слова, Марина, обхопила мене за талію і мовила:

– Він трохи зараз на нервах. Вночі він часто встає з ліжка. А ще він боїться.

– Чого він боїться?

– Психотерапевтів.

– Ну, по-перше, я не психотерапевт, а психоаналітик. По…

– А це випадково, не одне й те саме? – поцікавився я.

Лікар тихо розсміявся.

– Ай-ай-ай, містере письменник, ви, та й не знаєте, що таке психотерапевт, а що таке психоаналітик.

– Я знаю, і ви теж тут зробили похибку. Потрібно було сказати не «що таке», а «хто такий».

Навіть не помітивши цього, я почав з ним нормально говорити. Я не боявся. Це був мій перший нормальний діалог з лікарем, бо інші мене лише матюкали.

– Вибачте, забув привітатися: мене звуть Станіслав, – мовив він. – Тебе, Марино, я знаю вже давно.

– Ясне діло, – сказала вона, – це ж я тобі зателефонувала.

Станіслав кивнув, все ще тримаючи на обличчі усмішку.

На мить мені здалося, що він обкурився. Надто вже дивно він посміхався. Посмішка була просто до вух. Я вже хотів його про це запитати, але не став, мовивши замість цього:

– Я прокидався вчора вночі від того, що відчував біля себе якесь дихання.

Лікар зацікавився, дістав блокнот і щось занотував.

– Далі.

І я переповів йому все, що знав напевне, що мене хвилювало, а ще про те, як я Віку побачив сьогодні.

– Це надто цікава історія.

Руки похолоділи.

Я здригнувся.

– Я бачу, що ви надто цим переймаєтеся, – мовив лікар, – та я вам скажу, що не слід. Насправді все в вашому мозку нормально. І весь цей страх переслідування не зв`язані з вашими творами. Ваші твори – ідеальні.

О, компліменти підійшли… компліменти я люблю!

– Що ви маєте зробити у цій ситуації. Перше, зустрітися з Вікторією і вияснити, що вона хоче від вас. Друге, ви повинні влитися їй в довіру, якщо потрібно буде, і саме там знайдете відповіді на свої запитання. Ваш випадок не єдиний. Я навіть набагато складніші питання вирішував. Ще одне. Якщо ви хочете позбутись поганих думок, а такожперестати бачити перед собою очі Вікторії, по-приймайте ось ці ліки.

Станіслав перегорнув листок блокнота, записав назву, відірвав його і дав мені.

– Хоча я міг би й запам`ятати, – мовив я. – Дякую!

– Ну, ви ж знаєте, Анатолію, кожна людина має право на те, щоб саме для неї лікар взяв і відірвав листок.

– Ну, але ж я не така людина.

– Так.

– А може ти розповіси нам, коли в тебе вже весілля, чи що там в тебе накльовується таке? – попросила Марина.

Щоб не слухати всю цю маячню, я вирішив взяти телефон і написати Мері, що я – згодний.

Думки в моїй голові, після розмови з Станіславом, змінили своє звичне русло. Вже я готовий до всього. Навіть голим йти на ведмедя.

Коли прийшов час повертатися додому, а чай лікаря давно був випитий до кінця, я поглянув на годинник і штрикнув Марину. Вона показала жестом: «ЗАРАЗ ЙДЕМО», і вийшов в коридор.

Знайшовши вбиральню, я відчинив двері.

Біля рукомийника стояла стара прибиральниця і на щось пильно дивилася. На що вона дивиться? Голова униз, і я бачу, що стою на помитій щойно підлозі. Коли я це зрозумів, жінка скривила погляд і стала на мене кричати. Хоча здавалося, наче не на мене.

– А щоб тобі грець, чого ти по помитому ходиш, га?

– Пробачте! Не хотів. Сильно закортіло в туа…