4

Прокидайся, Генію!

Відкривши очі я побачив Марину. Вона стояла біля мене, і слухала чи я ще не пішов із цього світу. Це була б її сама найбільша на світі втрата. Вона боялася, що я з нею не попрощаюсь, перед тим, як піти. Ще коли ми з нею познайомилися, Марина завжди й повсякчас нагадувала мені про те, що я вже не надто молодий, і що речі, які я залишу після себе, потрібно буде комусь берегти, як зіницю ока. Я погоджувався. І справді, за останні роки я почав помічати, що дуже часто задумуюсь про те, що буде після того, як я звідси піду. Купа дівчат, які ділили зі мною прекрасні вечори свого життя, думали лише про одне – узяти з мене грошей. Тому що, спочатку говорить, що в неї нікого немає крім мене, через це все залітає і все… викручуйся, як можеш. Одружуйся. Бери кредити. Плати аліменти. І ось я зустрів Марину. Дівчину, яка мені надто симпатизувала і підходила, як найкраща супутниця життя. Я їй довіряв, а вона відповідала тим самим. За що їй величезне людське спасибі!

– Прокидайся, генію!

– Прокинувся, – мовив я, виглянувши у вікно і потягнувшись. – Я багато проспав?

– Та ні, – говорить вона, я просто прийшла перевірити, чи в тебе все добре.

– Так.

– Чудово.

– Точно? – запитала Марія.

– Точніше не буває.

Присівши майже на коліна, Марина посміхнулася і подивилася поглядом лікаря, який задумався над тим, який діагноз поставити пацієнту.

– Може ти розповіси мені, що тебе так лякає. Це допоможе.

Я захотів промовчати, але не зміг. Щось тягнуло сказати їй правду.

Надто вже сильно я їй довіряв.

– Мене мучать кошмари.

– Що в них?

– Учора я познайомився з однією молодою дівчиною,

(я ваша палка шанувальниця)

(моя подруга та я – сильно віддані…)

яка мене дуже сильно налякала своїм поглядом, словами, а також диханням.

– Диханням? – здивувалася Марина.

Аби не вважатись аж занадто наляканим, я спробував посміхнутись.

– Так.

– Що ж могло налякати мого письменника в диханні дівчини?

– Складалося таке враження, – почав я і перевів подих, –ніби її давно не…

Я запнувся.

– Що ти маєш на увазі? Ніби її давно не… що?

– Ніби в неї давно не було хлопця. Коли вона мене слухала, вона дихала і начебто постогнувала, немов під час… під час…

Я почав розмахувати руками, ніби показуючи те, що я хотів сказати, але не міг.

– Стоп! Я зрозуміла, що ти хотів сказати. Не продовжуй!

ФУ-У-Х, Слава Тобі Господи!

– Анатолію, ти маєш заспокоїтися. Все позаду. Сьогодні ж ти її не бачив.

– Мені здавалося, що все таки бачив.

Наче хлопчик, я приземлився на її груди і глипав на неї дитячими очима. Марина була і залишається єдиною, хто мене відводить від поганих думок. Ось такі вони є… творчі Водолії, письменники, поети, барди, директори, на вигляд такі серйозні, а вдома прості і несміливі. Вони бояться втратити людину, яку вони знайшли і привели у своє життя, тому що якщо та людина піде, мозок письменника, барда і т.д. розвалиться, і він не буде творити. Його надії на світле життя без принципів старперів, які сидять на лавці біля двору, говорять і курять, згадуючи про те, з ким вони «того», а з ким не вийшло взагалі. Я боявся цього як вогню, тому намагався тримати стосунки з Марією в потрібному руслі.

– Анатолію, тобі вже за тридцять, заспокойся!

Я не зміг витримати до Нового року, і ставши на коліно, дістав з карману каблучку і простягнув Марині.

– Машо, ти вийдеш за мене?

Вона очманіла!

Ось саме так можна було назвати її реакцію.

Тим паче, як можна ще назвати реакцію, коли тобі дарують дорогу каблучку, котра коштує можливо навіть більше за машину, і ти просто від здивування відкриваєш рота.

–Так, – мовила вона і обійняла мене сильно-сильно. – А зі своїми страхами, ти можеш піти до мого знайомого. Він психотерапевт. Він зможе тебе вислухати і щось може порадить. Хто його зна`.

– Можна було б спробувати. Але ти ж знаєш моє ставлення до лікарів. Особливо до психотерапевтів.

Вона кивнула головою.

– Знаю-знаю! Але сидіти на місці без діла і далі боятися погляду дивної дівчини – це не правильно. Якщо хочеш, то я запишу тебе на сьогодні і піду з тобою.

– Я просто боюся, що через те, що я пишу, мене назвуть психом.