2

Я познайомився з нею два роки і п'ять місяців тому. Вона стояла за моєю спиною, на виставці фото її подруги і випадково тицьнула в мене вказівним пальцем.

– Ой, пробачте, обізналася!

– Нічого страшного.

Обізналася.

Може бути.

Рішучість моєї натури перевершувала всі мої сподівання, тому я вирішив з нею познайомитись. Після чого почав формуватися гнів, якого я ніколи і не відчув би, якби не та зустріч із нею. Хоча... той гнів формувався і поза нашими зустрічами.

– Анатолій Старицький, – почав я, після чого побачив здивування її обличчя.

– А мене звуть Віка. Ви чоловік, що пише ці всі моторошні і навіть заплутані детективи?

– Так, – упівтемряві залу мовив я.

– А я про вас чула. Читала ваші книги. Моя подруга та я – сильно віддані прихильниці творчості. Ви на довго в Рівному?

Проходячи поглядом фото, що висять на стіні, я кивнув і пішов у наступну залу, де був банкет. Ця молода миловидна дівчина пішла слідом за мною.

Поговоривши з Вікою, в моїй й так повній голові з'явилась ідея, яка припала до душі усій сутності мого мозку, але точно не для неї.

Я маю піти звідси.

Попрощавшись з фотографом і попросивши в неї написати мені, коли їй вийде зі мною зустрітись, я вийшов з Палацу Культури і нашвидкоруч набрав телефон дуже менізнайомого водія таксі.

Водій приїхав на диво швидко і так само швидко завів мотор. Не знаю, що найбільш мене налякало: признання мене, як її найулюбленішого письменника, чи питання про те, чи я на довго в залишуся в Рівному. Хоча, якщо посудити логічно, то дівчина не така вже й страшна, сильно цікава, але не надто розумна. Тому що, якби вона читала мої книги, то знала б, що я народився і живу в Рівному. Це мої рідне місто. Навіть крізь вечірні сутінки я зміг розгледіти, як Вікторія деякий час пожирає мене своїми очима, тримаючи в руках келих шампанського.

Я з`їхав з глузду!

Треба було сидіти вдома… писати свій чортів РОМАН.

НІ! Ні!

Під`їхавши до будинку, я відразу ж дав таксисту двадцятку на чай і кулею погнав відмикати двері. Всередині мене обдало холодом з розчиненого вікна. Нова дівчина знову не закрила вікно. Я НЕНАВИДЖУ КОЛИ ТАК РОБЛЯТЬ! Не слухають. Відчув запах її парфумів з кімнати.

Все!

Їй капець!

Відкриваю двері.

Заходжу.

Вона сидить, попиваючи дороге вино. В червоній сукні.

Сукня чудова. Вона чудова,

(Будинок чудовий, говорила вона, коли прийшла сюди вперше.)

а в її руках мої папери.

БЛЯХА!

Підійшовши до неї, я не зробив нічого поганого.

Нічого з того, що хотів.

Не взяв її за шию і не почав душити; не відірвав її від землі, поклавши на холодну підлогу… ні.. ні… ні… ні…

я просто сів біля неї і також налив вина. Побачивши, що вона читає мій чорновий варіант книги, я відчув неймовірну легкість і запитав, споглядаючи на її кучері, які, мов листя з дерев, від вітру, хитаються:

– Як тобі? Це моє нове.

– Нічого так. Ти стараєшся. Майстерно виводиш персонажів.

Намагаючись позбутись настання нового наростання страху, я не зміг зробити нічого кращого, ніж поцілувати дівчину в губи.

Це мене заспокоїло. Її – ні!

Тому ми лягли спати раніше.

Коли на годиннику була лише перша година ночі.