Глава 5

Глава 5: Напад з тіні

Гіперпростір за ілюмінатором "Тіні" здавався незмінним — вихор енергії, що огортав наш корабель, створював відчуття постійного руху, а якщо почати вслуховуватися в переливи енергії на поверхні поля Гелара, то здавалося, що от от можна зрозуміти якусь істину, але завжди тобі не вистачає якоїсь миті на те щоб все ж таки зрозуміти її. 

Я дивився на цю картину, намагаючись осмислити все, що сталося за останні дні. Ще півроку тому я не міг подумати, що зможу от так спокійно краєм свідомості торкатися гіперпростір без різкого болю, але от зараз я відчуваю лише легке пощипування  свідомості і це лише допомогає краще погрузитися у медитаційний стан.

Місія на станцію аграфів... Вона пройшла не так, як ми планували, але результат перевершив усі очікування. Артефакт Древніх, який ми захопили, лежав у спеціальному контейнері у вантажному відсіку, випромінюючи ледь помітне блакитне світло.

Що він робить, яке його призначення - я не знав, але чесно кажучи навіть без цього я усвідомлював яка це надзвичайна цінність, діючий артефакт Древніх. 

Інколи коли я задивлювався на нього, я не міг позбутися відчуття, що ця річ якось... спостерігає за нами. Так це чи ні, підтвердити я ніяк не міг, але мені здавалося, що це і не важливо. Доволі дивні відчуття я вічував поряд з ним. 

— Ікаре, — голос Кейри вивів мене з роздумів. — Ти знову витаєш у хмарах?

Я обернувся до неї, намагаючись посміхнутися. Щось після того, як ми врятувалися зі станції її ставлення до мене змінилося. Я не ліз до неї в розум, все ж таки вона союзник і я мав деякі принципи, але пасивно я відчував якусь зміну у її емоціях стосовно мене. 

 — Просто думаю про все, що сталося.

Кейра кивнула, її очі були сповнені розуміння і... чогось ще. Тривоги?

— Ми всі думаємо про це, — сказала вона тихо. — Те, що ми зробили на станції... Це змінить все, правда?

Я глибоко вдихнув, відчуваючи вагу її слів.

 — Не думаю що все, але щось та й змінить. Не хочу тебе розчаровувати, але ми піщинки на фоні подій які от от мають початися у Атарані. 

Раптом я відчув знайомий біль, що пронизав моє тіло. Це тривало лише мить, але я знав, що це означає. Мої сили знову росли. Це було не так сильно як минулого разу коли я випив життєву енергію кількох людей на Фортуні після її захоплення, але й не слабо. Ці відчуття назвати приємними було важко. 

— Ікаре? — Кейра помітила, як я здригнувся. — Все гаразд?

Я кивнув, намагаючись приховати дискомфорт. 

— Так, все нормально. Просто... мої здібності знову змінюються.

Її брови нахмурилися.

 — Це через те, що сталося на станції? Через ту енергію, яку ти... поглинув?- розумна все ж таки вона жінка. Змогла співставити факти і зробити правильні висновки. 

Так, це було саме через це. Життєва енергія аграфів, яку я забрав під час бою, зробила мене сильнішим. Мій енергетичний резерв виріс приблизно на два відсотки — не багато, але достатньо, щоб я відчув різницю. А тепер моє власне джерело генерації псіенергії намагалося наздогнати резерв щоб відповідати його новому обʼєму і ось цей пришвидшений ріст джерела і був причиною болю.

— Можливо, — відповів я ухильно. — Я все ще не до кінця розумію, як працюють мої здібності.

Кейра поклала руку мені на плече, і я відчув її підтримку через цей простий жест.

 — Ми розберемося з цим разом, Ікаре. Ти не сам.

Я звісно вдячно кивнув, відчуваючи, як напруга трохи відпускає. Але щось тут не так було, з чого це вона вирішила мені допомогати? Ми ж були командою всього на один раз? Або вона знала більше, або я взагалі не розумію людей. 

— Як там наш... гість? — запитав я, змінюючи тему.

Кейра зрозуміла мій натяк про те що я не горю бажанням продовжувати розмову на цю тему.

— Аграф знову без свідомості. Після того, що ти там з ним зробив період активності в нього все ще менше ніж період без свідомості. Док каже, що він буде знову готовий до допиту через кілька годин.

Я кивнув.

— Добре. Нам потрібна вся інформація, яку ми зможемо отримати.

Наступні години пройшли в напруженому очікуванні. Я намагався медитувати, щоб краще контролювати свої нові сили, але постійно відволікався на думки про артефакт і про те, що нас чекає попереду.

Нарешті Док повідомив, що аграф знову прийшов до тями і готовий до розмови. Ми всі зібралися в імпровізованій допитовій — невеликому відсіку, який ми переобладнали для цієї мети.

Аграф сидів, прикутий до крісла, його очі були сповнені страху і... чогось ще. Цікавості? Я не міг точно сказати.

— Хто ви? — запитав він, коли ми увійшли. Його голос був слабким, але в ньому відчувалася сила волі. Як би я не зневажав аграфів, але вони ніколи не були легкими супротивниками, вони дійсно пішли далі людей в еволюційному плані, і як у фізичному, так і психологічному і псіоничному будь-який аграф буде сильнішим за середню людину. Ось на цьому і базується їх доктрина, що люди це просто тварини які випадково отримали розум. Хоча офіційно вони ніколи не признають, що так думають про людей. 

— Це не важливо, — відповів я, намагаючись звучати впевнено і починаючи впливати на нього потрібними емоціями щоб розговорити його побільше. За час який ми вже летимо це вже пʼятий допит, хоча для нього це завжди перший, завдяки хімії доктора той ніколи не памʼятав про попередні допити. Мої ж впливи судячи за все починають приносити свою користь, вже зараз я відчував, що він не відчуває зневаги до мене, та й якісь нотки страху, поваги і підкорення по відношенню до мене давали гарний знак. — Нам потрібна інформація. Що ти знаєш про артефакт, який ми знайшли на станції?

Аграф мовчав кілька секунд, ніби зважуючи свої варіанти. Потім він зітхнув. 

— Я... я лише технік. Я не знаю багато.

Я відчув знову розчарування, хоча вже знав про це ще з першого допиту. Ми захопили не того аграфа. Нам потрібен був той псіон, з яким я бився. Він, швидше за все, знав набагато більше ніж звичайний технік, але чесно кажучи я не уявляв як би ми утримували того псіона, він був вмілий і сильний, може трохи слабший за мене, але не дивлячись на це він ледь не переміг мене тоді в бою на станції