Глава 3

Глава 3

Спідер швидко ковзав похмурими темними вулицями карантинної зони. Навколо панувала гнітюча атмосфера занедбаності і безнадії, лише світло фар спідера трохи розганяло темряву, від цього ставало тільки ще більше неприємніше на душі. 

Будинки, які колись, мабуть, були цілком пристойними, тепер стояли в напівзруйнованому стані, з вибитими вікнами і обвалилися стінами. Лише стовпи хмарочосів, продовжували стояти неторкнутими. За ними все так само продовжували слідкувати завдяки дроїдам. 

Дивно було бачити таку картину на Атаран-Праймі, одній з найрозвиненіших планет Співдружності. Але тут, на нижніх рівнях, життя ніби завмерло сотню років тому. І не дивно - адже ці місця були відрізані від решти міста через спалах невиліковної чуми Хітта. Варто було опинитися тут без захисту - і ти вже ходячий мрець. Принаймні, так говорили чутки.

Я озирнувся на Лію, яка сиділа поруч зі мною, міцно вчепившись у сидіння. На її обличчі змішалися тривога і цікавість. Я відчував від неї емоції азарту, страху, цікавості, і я не міг зрозуміти чого більше у неї було зараз. 

—  Слухай, а ти певен, що твої наніти нас захистять? - запитала вона, кидаючи на мене швидкий погляд. - Бо щось не дуже хочеться перетворитися на гнилі овочі...

— Не хвилюйся, все буде добре, - я намагався говорити впевнено, хоча, чесно кажучи, і сам до кінця не був упевнений у своїх силах. - Головне, не відходь від мене далеко. Якщо що, то я зможу вилікувати тебе силами “білого” лісу. 

—  Розкажеш більш детально як це в тебе виходить?

—  Думаю це важко пояснити не обдарованій людині. Давай вже якось пізніше. 

Лія кивнула і знову відвернулася в сторону будівель навколо нас. А я продовжив вести спідер крізь лабіринти вулиць, орієнтуючись по карті, яку вкрав у того бандита. Десь попереду мала бути громада імунних до чуми - вони у більшості своїй просто жили тут і тихо ненавиділи всіх на горі. Думаю вони насправді хотіли всі жити там зі звичайними людьми. Але вони хоч і були імунними до чуми Хітта, але й були при цьому її носіями.  Ніхто не дозволив би їм жити там нагорі. 

Ми вже певний час петляли по незнайомій місцевості, коли я нарешті помітив ознаки життя. Попереду виднілося кілька напіврозвалених триповерхових будинків, між якими снували якісь фігури.

— Здається, приїхали, - пробурмотів я, трохи скидаючи швидкість. - Тримайся позаду мене і не ляпни чогось зайвого.

— Щось мені вони не дуже подобаються,- промовила Лія. 

Коли ми наблизилися і я припаркував спідер, стало видно, що навколо нас і справді зібрався невеликий натовп місцевих жителів. Судячи з їхнього вигляду - обірваного і якогось хворобливого - життя у цих краях було не з легких.

Варто було нам встати зі спідеру, як я відразу відчув на собі десятки насторожених, навіть ворожих поглядів. Та й не дивно - двоє незнайомців без захисних костюмів у цій глушині були явищем вкрай незвичним. На всякий випадок я потроху потягнув енергію з енерговоду в десяти метрах під нами, треба бути готовими до будь-якого розвитку подій.  І для цього краще мати запас енергії.

Поки ми йшли до найближчого будинку, я встиг помітити, як кілька жінок квапливо заштовхують дітей у двері і зачиняються зсередини. Інші продовжували свердлити нас очима, перешіптуючись про щось своєю малозрозумілою говіркою. Це був все той самий інтергалакт, але якийсь інакший, ледь зрозумілий. 

—  Привіт,- зроби я швидкий крок і зупинився перед чоловіком який ледь не відстрибнув від мене, точніше він відстрибнув би, але позад нього була тільки стіна.- Я шукаю того з ким можна було б поговорити, в мене є справа з якою ви можете допомогти.

—  Верховик, йшов би ти звідси,- зібрався з силами він і відповів з сильним акцентом поклавши руку на бластер першого покоління в кобурі. 

—  Не варто мене погрожувати,-  промовив я заражаючи його бластер нанітами і демонстративно розчиняючи його. 

—  Верховик, йди до пабу в центрі, там всі справи робляться,- відштовхнувши замовкнувшого чоловіка промовила жінка років пʼятидесяти на вид, після чого повернулася до чоловіка який впав на землю,- А ти йди до Нервуда і пояснюй як просрав бластер. 

—  Дякую,- посміхнувся я відповідь жінці.- Всі б були б такими ввічливими.

—  Не всі тут бачили живого верховика без скафандру. - додала вона. - А тепер йдіть. - додала вона, від неї я теж відчував страх і не розуміння чогось, але також рішучість і якусь внутрішню силу.

Зсередини паб  виглядав не краще, ніж іззовні - брудні стіни, прокурені столи, підозрілі особистості по кутках. Ми з Лією сіли за стійку і замовили по кухлю якогось місцевого пійла. Не те щоб дуже хотілося пити - але треба було хоч якось влитися в обстановку.

—  Гей, бармене, а де нам знайти когось хто може нам допомогти? - запитав яі.

Бармен - здоровенний лисий чолов'яга з покритими татуюваннями руками - окинув нас байдужим поглядом і кивнув у бік дверей у глибині зали:

— Он там зазвичай сидить Горн. Тільки обережно, щоб одразу не нарватися на його людей. Горн останнім часом став зовсім несповна розуму.

Не встиг я подякувати за пораду, як двері рвучко розчинилися і до зали ввалилася ватага озброєних до зубів громил. Ні в кого не було нічого сучаснішого за третє покоління, та й стан був відверто не найкращий, але проти когось на кшталт нас, якщо не знати, що у нас є козирі, цього могло вистачити. 

Попереду, спираючись на ціпок, дибав кремезний сивий чоловік у засмальцьованому комбінезоні. Судячи з того, як принишкли всі відвідувачі  - це і був той самий Горн. Він неквапливо підійшов до нашої стійки, сперся на неї ліктями і пронизливим поглядом втупився просто мені в очі.

— Ну і який дідько приніс вас у мою парафію? - процідив він крізь зуби. - Ви що, не в курсі, що тут небезпечно для здоров'я?

— Ми в курсі, - спокійно відповів я, намагаючись не зважати на хвилю агресії, що виходила від Горна. - Але у нас імунітет. І нам потрібна ваша допомога.