Глава 2

Глава 2

Я одразу ж схопився і деактивував блокувач зв'язку на альтанці. Схоже, розслаблятися поки зарано, давно я вже не відчував небезпеку, я на мить навіть посміхнувся, настільки знову було це приємно відчути, але швидко взяв себе в руки. 

— Лія, ти знаєш їх? - запитав я у неї, помітивши як вона напряглася.

—  Не знаю точно… але…- замʼялася Лія.

—  Говори вже.- мені потрібна була інформація.

—  На лайнері я розвела одного лоха на бабки…

—  На скільки?- спитав я намагаючись на зробити жест рука - лице.

—  Триста тисяч, але він був такий придурок,- додала вона.

—  Придурок чи ні невідомо, але флаєр шостого покоління, з незаблокованною бортовою зброєю на Атаран-Прайм це не просто,- відповів я, намагаючись вийти на зв'язок з адміністрацією курорту.

Нарешті, після кількох гудків, мене з'єднали з черговим оператором.

— Рів'єра Сайгмо, чим можемо допомогти? - пролунав ввічливий голос.

— Доброго дня. Моє ім'я Ікар, я зараз перебуваю в альтанці номер 47. До нас наближається невідомий військовий флаєр. Ви можете ідентифікувати його?

На кілька секунд запала тиша.

— Зачекайте секунду... Ні, за нашими даними, в зоні відповідальності курорту зараз немає жодних зареєстрованих флаєрів. Ви певні, що бачите саме флаєр?

Замість відповіді я швидко зробив кілька знімків екрану з наближенням і відправив їх оператору.

— Погляньте самі. Схоже на військову модель. І летить прямо на нас, - відповів я, граючи нервуючого багатія.

Після ще однієї паузи, вже більш напруженої, оператор відповів:

— Ви праві, це точно флаєр, і незареєстрований. Ми зафіксували грубе порушення периметру безпеки курорту! Негайно повідомляю СБ, зараз до вас вирушить група захоплення.

—  Вони будуть тут через лічені секунди! Просто пришліть допомогу якнайшвидше!- закінчив я розмову і відключився від звʼязку. - Лія, будь готова, але перша не починай. На Атаран-Прайм доволі суворі закони, зараз спробую розрулити все. 

Флаєр вже наблизився достатньо, щоб можна було розгледіти лобове скло. За ним сиділо троє пасажирів у чорній уніформі без розпізнавальних знаків. 

— Лія, ти їх знаєш? - запитав я у Лії, вдивляючись в  силуети. Її рука вже тягнулася до невеликого бластера на поясі, який я раніше й не помітив.

Лія не встигла  відповісти. З динаміка альтанки пролунав дещо схвильований голос оператора:

— Пане Ікаре, до вас уже вирушила група швидкого реагування. Про всяк випадок рекомендую вам активувати протоколи евакуації, якщо ситуація погіршиться. Постарайтеся не провокувати нападників. Ми зробимо все можливе, щоб забезпечити вашу безпеку.

Від цих слів мені не стало легше. Навпаки, десь у грудях почав зароджуватися неприємний холодок. Схоже, оператор теж розумів серйозність ситуації.

— Ясно, дякую, - тільки й відповів я розуміючи, що прямо зараз мені вони не допоможуть, безпосередньо до берегу було більше десяти миль, і якщо в них нема телепорту, а його нема, ця технологія була доступна тільки в Центральних Світах та у аграфів, то вони не зможуть тут опинитися вчасно. 

Флаєр стрімко знижувався, цілячись просто в нашу альтанку. Його гравітаційні хвилі від антигравітаційних подушок здіймали немалі хвилі. До зіткнення лишалося кілька секунд.

— Що будемо робити? - пошепки запитала Лія, втупившись у мене поглядом. У її очах, готовність битися на смерть. Моя стара бойова подруга, ось цього мені не вистачало. В цю мить я зрозумів, що все буде добре, а от же час діяти. Прикривши очі я  зосередився, намагаючись вловити потоки енергій навколо. Перше що відчув це гальмуючий флаєр в пʼятидесяти метрах від нас, в нього був реактор який я відчував як маленьке сонце і звісно тисячі слабкіших потоків енергії. Двигун, озброєння, системи життєзабезпечення - все це потребувало багато енергії. 

І я міг цю енергію перенаправити. А ще - альтанка. Я замислився над тим, щоб взагалі вимкнути дестабілізувати реактор, але це було занадто, тим більше на густонаселеній планеті. Та й демонструвати ці здібності не варто було, тут на Атаран-Прайм знають тільки про мій ментальний нахил, а значить так і будемо працювати, тим більше я відчував три розуми у флаєрі. 

—  Зак, твоя посмішка мене лякає,- промовила Лія, а я тільки зрозумів, що в мене була кровожадна посмішка. - Ти щось задумав?

—  Та так, є ідейка, не атакуй перша, тут за використання зброї серйозні штрафи. - відповів я.

Зосередившись на батареї альтанки я почав поступово маленьким потоком тягнути на себе енергію. Цьому трюку я навчився лише нещодавно, раніше міг виривати всю енергію разом. Але тепер після місяців тренувань, і покращенню контролю мені вже вдавалося контролювати цю здібність.

—  Зак, антигравітаційні подушки гудуть від перевантаження. - промовила Лія не розуміючи, що відбувається.

—  Все нормально,- відповів я повертаючись до флаєру який вже завис біля альтанки і в якого відкривався люк. 

Я бачив, як пілот щось люто кричить у навушник. Двоє його товаришів метушливо перезаряджали зброю, готуючись до абордажу. Мені навіть здалося, що я впізнав модифікований бластер «ЕМ-115», здатний однією чергою пробити десантний бот наскрізь.

— Слухай мою команду, - прошепотів я Лії. -Не роби нічого, стій позаду мене.

Не встиг я договорити, як люк флаєра відкрився і звідти один за одним вистрибнуло двоє атакуючих. Реактивні ранці за спиною сповільнювали їх падіння, поки вони цілилися в нас зі своїх «гостинців».

Дивлячись на їх рухи та скоординованість дій, я остаточно зрозумів, хто це. І від цього усвідомлення мені стало дуже, дуже недобре. В їх розумах я відчував емоції які прямо казали, що вбивати нас вони не будуть.  

Двоє нападників вже опустилися на край нашої багатостраждальної альтанки, цілячись в нас з усіх стволів. Я відчував, як Лія напружилася, приготувавшись до стрільби.

— Довго ми вас шукали, пане Зак, - процідив крізь зуби старший з групи, чий нашивка виказувала його приналежність до офіцерського складу тримаючи нас на прицілі. - Ви думали, ми вас не знайдемо? Ви ж самі чудово знаєте можливості нашої корпорації.