Глава 7

Глава 7

Процес лікування виявився складнішим, ніж я очікував. Наніти в моєму тілі наполегливо працювали, щоб відновити пошкоджені клітини та нервові з'єднання. Щодня я проводив по сім-вісім годин в медичній капсулі, але цього поки що було мало. Мої початкові оптимістичні прогнози в кілька днів вже давно не виправдалися. 

Сьогодні був вже десятий день мого лікування, звісно у більш сучасній медичній капсулі лікування вже давно було б закінчено, от тільки у нас доступу до таких капсул не було. Тільки ці, які були у цій підпільній кримінальній клініці на звалищі. Нажаль наніти Хімрата на які я сильно розраховував виявилися не настільки ефективними в лікуванні як мені вважалося. Так, грубі травми вони могли усунути, але щось таке як у мене на клітинному рівні було зробити вже не так просто. 

Іноді лікування  призводило до нестерпного болю та судом, наче хтось різав моє тіло зсередини. Через те, що я не дозволяв собі відключатися під час лікування то доводилося терпіти у свідомості. Боляче звісно, але я хотів бути в курсі всіх етапів свого лікування. Добре що, серед тисяч програм медичної капсули виявилися і ті які лікували саме клітинні пошкодження.

—  Все, на сьогодні досить,- почув я голос зовні капсули і після короткого шипіння дверцят капсули побачив Лію.

—  У мене за планом ще кілька годин,- промовив я встаючи з капсули,- Щось сталося?

—  Можна сказати і так, мені вже увірвався терпець голодати. Я хочу їсти, - тут вона зробила паузу і повторила,- Ні, не так, не їсти, я хочу ЖЕРТИ.

—  Лія, лягай в капсу…

—  Ні, Зак, ти мене не правильно зрозумів, я хочу їсти, а не отримувати у капсулі поживні речовини.- перебила мене Лія.- Тож сьогодні ми йдемо здобувати їжу.

—  Ти ж знаєш, що мене тут безхатьки знають. Буде небезпечно якщо вони пізнають мене.- промовив я одягаючи комбінезон.

—  Я все продумала, ти зараз доволі сильно заріс,  тебе зараз важко пізнати. Крім цього, ти тепер блондин,- посміхнулася Лія. 

Я ж на мить зупинився і підключився до ШІ медичного блоку, щоб подивитися на себе через камери. І справді, я тепер був не брюнет, а блондин. Співставивши своє зображення коли мене побачили безхатченки і себе зараз я визнав рацію Лії. Зараз мене було дуже важко пізнати.

—  Добре. Куди йдемо? В місто? Чи тут десь?- спитав я у Лії.

—  Поки ти тут релаксував у капсулі я сходила та познайомилася з деякими місцевими жителями.

—  Лія,- крикнув я зло.- Ми…

—  Не хвилюйся це були жінки і через них я дізналася, що кожного дня на звалище прилітає флаєр соціальної служби з гарячим обідом для знедолених. От туди ми зараз і направимося.- промовила Лія.  

—  Це не занадто ризиковано?- спитав я у Лії.

—  Ми все одно не можемо сидіти вічно тут.- відповіла Лія.

—  Добре, зараз розпишу на інших пацієнтів витрату медичних картриджів і відправимося в дорогу. - погодився я. Мені і самому хотілося вже нормально поїсти, звісно в медичній капсулі з голоду не помреш, але я вже більше ніж десять днів нічого не їв.  Чисто психологічно хотілося чогось пожувати.

По дорозі до своєрідного центру життя на звалищі Лія поділилася інформацією яку вона змогла дізнатися від місцевих жінок. Виходило, що життя було не настільки скрутним як нам здавалося раніше. Так, тут жили люди у яких не було нормального житла, але вони тут непогано заробляли. Точні цифри ніхто Лії не сказав, але на те щоб бухати, купувати іноді якісь речі і їсти не тільки те що дає соціальна служба їм вистачало. І так, місцеві мешканці звалища всі безпробудно пили, і добре коли вони пили планетарку,  все ж таки спирт з водою не найгірший варіант, але тут ледве не кожен другий гнали самогонку з органічних відходів які знаходили на звалищі. І ця самогонка була своєрідною валютою.

Навіть був курс до кредитів. Одна півтора літрова пляшка прирівнювалася до п’яти кредитів. А самогонка бабки Нієхи то взагалі пляшка до тридцяти кредитів, а все через те, що ще ніхто не отруївся її самогонкою, і навіть не осліп. 

Також Лія дізналася, що кожного ранку у західних воріт збираються чоловіки і чекають роботодавців. Ті прилітають якщо їм потрібна дешева робоча сила і платячи копійки, п'ятдесят - сто кредитів за день забирають на роботи бажаючих.  І от там конкуренція серед безхатьків велика, іноді навіть до поножовщини доходить. Як одна жіночка сказала Лії, в середньому два, три безхатьки в місяць гине на тому місці у таких заворушках.

—  Новенькі?- спитав у нас охоронець на вході на своєрідне місце безпеки. Саме на цю площадку прилітав флаєр соціальної служби кожного дня і тут заборонені були будь-які розборки.

—  По нас так видно?- спитав я у нього.

—  Одежа хоч і простенька, але ще у гарному стані. Та й немає у вас страху до всіх навколо. Подивись на інших. Кожен з них ніби очікує чогось негативного від всіх.- відповів він мені. - Кард.

—  Зак,- представився я. Не було сенсу скривати своє ім’я, все одно його тут ніхто не знав.-  Нам просто стати в чергу?

—  Ви новенькі, вам потрібно спочатку записатися у Глорії, вона видасть вам жетони. Ось за тими жетонами і будуть видавати їжу. На один жетон один раз на день,- відповів Кард. 

—  Дякую,- подякував я Карду після чого ми направилися до іншого соціального робітника,- Добрий день, Глорія, ми новенькі й Кард сказав до вас підійти. 

—  Вітаю, хоча чому тут вітати, раз ви тут опинилися, то вітати нічому,- відповіла дівчина. —  Запишіть сюда ваші імена, чи нікнейми, як бажаєте і вкажіть ким ви були за професією раніше. 

—  А для чого це? - спитала Лія.

—  Ми намагаємося допомогти нашим підопічним. Інколи буває, що відкриваються вакансії у місті і ми в першу чергу дивимося список наших підопічних.- відповіла Глорія.

—  І часто це буває?- спитав я у неї.

—  На диво так, але більшість мешканців звалища не цікавить нормальне життя, їх повністю влаштовує життя тут.- відповіла з деякою образою Глорія, судячи з усього їй вже не раз відмовили місцеві коли вона пропонувала роботу.