Глава 6

Глава 6

Я встиг помітити кутком ока рух Хаспера і в останній момент інстинктивно кинувся убік. Голка зі свистом просвистіла повз моє серце, але все одно вразила мене в праву руку.

Різкий, пекучий біль миттєво пронизав все тіло. М'язи раптово ослабли і почали стрімко німіти, ніби хтось вимкнув кнопку життя. Я з жахом зрозумів, що голкомет був заряджений паралітичною отрутою. Причому це була якась невідома отрута, наніти всередині мого організму поки не розпізнали загрозу і не збиралися нейтралізувати її.

Тим часом не зважаючи на жахливий біль, я зібрав останні сили і через нейромережу  активував нанітів всередині Хаспера. Не даремно я весь час поки ми спілкувалися в його кабінеті займався інфікуванням нанітами. 

Майже миттєво він  схопився за голову та впав на землю, викрикуючи від нестерпного болю. Це мимоволі викликало в мене посмішку.  Його тіло почало конвульсивно тремтіти, наче у нападі епілепсії.

Лія швидко зорієнтувалася у ситуації і стрибнула в сторону Хаспера. Одним сильним ударом вона вибила голкомет з його руки яка все ще тримало зброю у судомі.  Я одразу зрозумів, що вона хоче і деактивував нанітів на зброї.  Вона нам у будь-якому випадку ще знадобиться. 

А от для Хаспера справа була вже майже закінчена. Його тіло ще трималося форми людини, але залишилося недовго, по зворотньому зв’язку від нанітів я вже знав, що вже третина його тіла була асимільована нанітами. Вони швидко поширювались його тілом, жорстко руйнуючи все на своєму шляху. Хаспер корчився на землі, намагаючись щось сказати, але з його рота виривалися лише булькання. Через кілька секунд шкіра почала набувати сіруватого кольору трупа, а очі стрімко запалися у глибокі чорні ями.

Нарешті його тіло з хрускотом розпалося на мільйони наночастинок, які одразу підхопив легкий вітерець. Я спостерігав за цим лежачи паралізованим на землі з задоволенням та полегшенням. Все ж таки я не помилився, все ж таки моя чуйка і цього разу не підвела мене.  

Але не дивлячись на те, що зараз перемога залишалася за нами я зі страхом дивився на те, що залишилося від Хаспера. Я знав, що наніти врятували нам життя, проте все одно мороз пішов по шкірі від усвідомлення їхньої потужності та безжальності. Тим часом Лія обійняла мене:

—  Як ти?

— Ммм мм,- спробував я відповісти, але мені не вдалося, паралізація досягла голосових зв’язок і я не міг нічого промовити. Майже одночасно я отримав звіт від нейромережі про збої в роботі серця з невідомої причини  й про мобілізацію медичних нанітів. —  Не можу рухатися, голка була з сильною отрутою, зараз наніти намагаються не допустити зупинки серця,- відправив я через нейромережу повідомлення Лії.

—  Я зараз,- кивнула Лія і кинувши мене на землю побігла до флаєра. Вже за двадцять секунд вона вибігла з аптечкою в руках. - Має допомогти, тут  свіжа порція регенерину. - після цих слів Лія почала обколювати навколо мого серця регенерином.  На диво це дійсно допомогло, хвилини через три я отримав новий звіт від нейромережі сформований на основі звіту ШІ нанофабрики. 

—  В-ж-е-е к-р-а-щ-е,- ледве промовив я відчуваючи як паралізація почала відступати. —  Згідно звіту ШІ нанофабрики, отрута маскувалася під звичайні лейкоцити, причому на генному рівні це були мої лейкоцити. Далі йшло зараження клітин організму на нанорівні.  Ця отрута це щось на основі органічних нанітів. І це точно на декілька рівнів вище рівня Хімрату. Якби не пряме вказування на те, що це отрута то я б помер. А якби голка попала в тулуб, то я б не встиг навіть ніякої команди віддати. - відправив я Лії повідомлення.

—  Щось таке я і думала. Тому і вибила голкомет. - відповіла Лія. - Дивись,- принесла вона його до мене. - Дизайн не людський, не під людську руку,- промовила вона,- Це точно технологія ксеносів. 

—  Думаю аграфи,- промовив я вже в голос. Паралізація все швидше відступала.

—  Без різниці. Це дуже небезпечна річ,- промовила Лія і відкрила меню налаштувань голкомета. Наступної секунди над пістолетом з’явилася голограма. - Дивись тут бібліотека зразків, майже дві тисячі записів. Але ось останні дві. - відкрила Лія останні два записи, там було моє та її зображення.- Ось як він маскується під наш геном. Вони раніше взяли наші зразки. - зло промовила Лія,- Ти як? Нам треба валити поки вони не зрозуміли, що Хаспер здох.

—  Ще кілька хвилин і зможу встати на ноги,- промовив я.

—  Я зараз подивлюсь, чи зможемо ми на флаєрі полетіти,- промовила Лія встаючи.

—  Сумніваюсь, у них стоїть повноцінний ШІ, я вже пробував один такий флаєр підпорядкувати.  Не вийшло, ледь самознищення не активував.

—  Ти? Підпорядкувати? - скептично на мене подивилася Лія. Вона дуже скептично ставилася до моїх технічних умінь. І в цілому вона мала рацію, я і зараз не дуже розумів як наніти працюють, я ними користувався як чорним ящиком, кажу що треба на вході й на виході отримую результат. Це дуже погано, але поки що в мене не було можливості розбиратися з усім.

—  Так, я. Багато чого змінилося з того часу, як тебе викрали,- посміхнувся я.- Можеш подивитися, але я б не ризикував би зламувати його. Краще просто асимілювати його і розвіяти вітром.

—  Все б тобі знищувати,- посміхнулася Лія і направилася всередину флаєра. 

Хвилин через п’ять я нарешті спромігся встати на ноги і похитуючись направився в сторону флаєра.  Біля флаєра я помітив, що Лія виносить якісь сумки з нього. І побачивши мене посміхнулася.

—  У нього тут тридцять один контейнер з плазмою левіафану.- промовила Лія,- Схоже він і справді там працював.

—  І нащо вона нам?- спитав я у Лії.

—  Це ж пів мільйона, а може і більше. Як нащо вона нам?- спитала здивована Лія.

—  От тільки як ти збираєшся продати її? В тебе є контакти на контрабандистів? Чи ти хочеш прийти просто у відділення нейромережі та запропонувати їм? - спитав я у Лії. Тим часом вираз її обличчя з щастя почав поступово змінюватися. - Ну добре, знайшли кому збути. Але як ми доставимо її? Ти доречі подивилася де ми?- спитав я у неї.