Глава 2

Глава 2

Після виходу зі сховища я повільно попрямував серед звалища. Під ногами хрустіло скло та пластик, мені пощастило, що в цій частині звалище здебільшого було технологічне сміття, а не органічне, через це можна було хоч дихати нормально. Обережно ступаючи босими ногами серед сміття я роздивлявся довкола, аналізуючи все, що бачив. Багато чого може стати в нагоді в такому місці. Знадобиться знайти якийсь одяг, щоб не виділятися. А то голий мужик від якого смердить, це не та особа яка може залишитися непомітною.

Он і зараз йдучи серед звалища я ловив на собі здивовані і злякані погляди. Здивування я розумів, а от страх… Хоча чого це я, мені б те ж було лячно якби побачив такого себе, впевнений, голий і шукаючий щось, або когось поглядом. Тож варто було все ж таки прискорити пошук хоч якоїсь одежі.

І тут я вирішив скористатися, одним зі сценаріїв який відкрився для керування нанітами. Я активував сканування навколишнього простору за допомогою нанітів. Вони миттєво розлетілись навколо мене, створюючи тривимірну модель звалища. от тільки їх напрям залежав від напряму вітру, але й так, вже за кілька хвилин коли наніти почали осідати на смітті, створювати скануючи блоки частково з себе, частково із своїх репликантів які вони тут на місці створювали, став отримувати інформацію. 

В цілому, тут навколо було мало корисного сміття, наскільки я зрозумів це була стара частина звалища і тут вже майже все цінне встигли забрати. Але навіть так, я мав можливість у найкоротші терміни стати найнебезпечнішою проблемою на планеті. На кілька миттєй мені навіть захотілося просто взяти і перетворити все звалище на свої наніти і вже з сторони сили у уряду вимагати допомоги в пошуку Лії. На ці кілька секунд я відчув навіть себе всемогутнім, але потім розум повернув мене на землю. Я такого точно ніколи не зроблю, наніти занадто небезпечні для ось такого використання. І хоч я і вірив в прадіда Лії, і в його контроль над нанітами який він впровадив, але ризикувати я не хотів, це могло привести до планетарної катастрофи.  Так і не отримавши корисної інформації від відправлених на сканування нанітів я активував у них самоліквідацію, і направився далі в сторону двадцяти метрового забору який судячи з усього і був межею звалища.

Раптово мій погляд впав на купу тканини неподалік. Синій колір був дуже схожим на колір який використовували в одязі технічного персоналу і підійшовши ближче я зрозумів, що не помилився, це був комбінезон техніка. На вигляд він навіть був у непоганому стані, от тільки великі плями від якогось мастила все псували.

Продовжувати витрачати час на пошук одягу я не хотів, а тому вирішив брати цей комбінезон. Звісно ось так в мастилі одягати я не став його, щоб хоч трохи почистити його я вирішив використати нанітів. Хвилини за три у мене був майже чистий комбінезон і тепер залишалося знайти лише взуття. 

Варто було мені подивитися собі на ноги, а потім підняти погляд як я побачив чоловіка, який сидів у за пральною машиною і ледь не тремтів від страху. Ну от, проблеми, навіть бомжі знають, про небезпеку нанітних технологій. 

—  Не варто мене боятися, я тобі нічо…- зробив я кілька кроків в сторону чоловіка, але той не став слухати мене і побіг від мене на максимальній швидкості яку він міг розвити.- Ну що за невезіння. - тут я почув ще один тихий крик, так наче хтось рукою закривав рота. Повернувшись до джерела звука я побачив ще одного бомжа, він сам собі закривав рота.- Хоч ти не біжи. Ти ж не будеш бігти?

—  Так пане, я не буду бігти,- ледве промовив тремтячий чоловік. Тут тільки я помітив, що у нього одна з ніг була кривою, напевно після перелому зрослася не правильно, тепер зрозуміло чому він не втік.

—  От і добре. Ти знаєш того хто втік?

—  Гвір.- відповів він коротко.

—  От і чудово, я хотів сказати, що не варто нікому говорити про мене,- тим час я непомітно розпилив нанітів на одязі бомжа. - Ні тобі, ні йому. Якщо мої наніти засічуть, то…- тут я активував реплікацію нанітів на ремені чоловік і той за кілька секунд розпався сірою пилюкою. 

—  Я-я-я-я з-з-з-роз-з-зумів п-а-а-а-не.- відповів він.

—  От і добре.  - промовив я посміхаючись. Мені було гидко від себе, але я розумів, що це найкращий варіант, замість того, щоб дійсно вбивати їх просто налякати. - Може ти знаєш де дістати гарні черевики на мене?

—  За вами пане,- показав пальцем чоловік. Повернувшись я побачив в метрах тридцяти, цілий ящик з черевиками. Не встиг я повернутися назад як почав як бомж почав тікати від мене. Я тільки махнув на нього рукою і направився до ящика.

Черевики не сказати, що були добрими, але й відверто поганими назвати було важко. Судячи з ящику і написам на нього, це було робоче взуття з заводу, згідно штрихкоду це був “Картаніс Ульпа”, завод з виробництва пластобетону. 

Вибравши найбільш нормальні черевики які були розміри на три більше ніж потрібно я вдягнув їх і відправився напряму до стіни звалища. Стіна звалища, як не дивно, була пластобетонна, можна було просто розчинити дірку в стіні завдяки нанітам і вибратися зі звалища, але це було занадто ризиковано, не варто було бачити зайвим людям використання нанітів, вже і так є пара людей які бачили як я користуюсь ними. 

А тому я просто відправся вздовж стіни і вже за десять хвилин побачив звичайні ворота, причому вони були відкриті і судячи з усього, тут доволі часто ходили люди. зачекавши хвилин десять, я побачив чотирьох людей, які прийшли з-за меж звалища, тут швиденько переодягалися і відправилися вглибину, якраз в ту сторону, де черговий флаєр вивантажував сміття, не все добре було у мешканців Ауштору, якщо вони ходять на звалище. Але це були не мої проблеми, моєю задачею було з’ясувати що відбулося вчора і де знаходиться на поточний момент Лія. 

І для цього мені необхідно було потрапити в місто, вже там підключитися до якогось терміналу зв’язку і пошукати інформацію. Користуватися нейромережою напряму зараз було ризиковано, хто б на нас не полював у них судячи з усього є доступ до контролю, і вихід моєї нейромережі у мережу точно буде ризикованим.