6. Адреналін

12 ГРУДНЯ

Еванджелін 

Олівер розбудив мене коли ми вже були у місті. Я так втомилася, що навіть не чула, як ми їхали. Зараз же ми стоїмо в черзі за кавою, а потім він відвезе мене до будинку й на цьому ми розійдемося. Поки ми стояли в черзі, я побачила, як Олівер перевірив свій банківський рахунок, хоча він і намагався приховати цю дію. На його балансі було два долари і це мене здивувало. Далі він дістав гаманець, але й там було лише п'ять доларів. Він хіба не син багатіїв? Олівер ніяково почав озиратися довкола, ніби шукав щось, або когось. 

Прочистивши горло, я смикнула чоловіка за рукав кофти у якій він був. Куртку Олівер залишив у машині.

– Ти пригостив мене їжею, дозволь я пригощу кавою, – Мить чи дві він дивиться на мене порожнім поглядом. – То як? 

– Я не хочу каву, – Відвертається. 

– Тоді я куплю собі. 

– Чекаю в машині. – Поспіхом виходить з кав'ярні.

Отже, я мала рацію. У Олівера якісь проблеми з грошима. Це звичайно дивно все, але це не моя справа. Я не буду у це лізти.

– Замовляйте далі! 

Я ступила крок вперед й опинилася біля каси. 

– Одне американо, дуже міцне, з краплею вершків і капучино з ванільним сиропом, будь ласка. – Я в будь-якому випадку пригощу цього диявола кавою. – Оплата карткою. 

Олівер стояв біля машини й курив. Я підійшла до нього і підсунула одну каву ближче до нього. 

– М. 

– Що? – Дивиться на мене - на паперовий стаканчик - на мене. 

– Це тобі.

– Я сказав, що.. 

Ставлю свою каву на капот машини. 

– Та годі тобі, – Беру його руку і віддаю стаканчик. – Я купила його для тебе в знак подяки. 

– За що? 

І дійсно, за що? 

– За те, що ми залишилися живі. – Вигадую на ходу причину. 

– Ми в будь-якому випадку залишилися б живі. 

– Мені цього було невідомо, тож просто випий цю каву. 

Сідаючи в салон машини я помітила, як Олівер посміхнувся. Все ж таки він не кинув мене саму невідомо де і я щиро вдячна йому за це. Кава – це моя подяка. 

Хлопець висадив мене біля будинку й відразу поїхав. Що ж, зараз починається найскладніша частина мого дня. Ступаючи обережно по засніженій дорозі я й не помітила, як двері до будинку відчинилися й на мене суворо дивиться мама. 

– На кухню, – лякаюся й розумію, що мене чекали. 

Можливо навіть всю ніч не спали через мене. Який жах, я влипла й доволі сильно. 

Знявши в коридорі взуття, я взула домашні теплі капці й поплентала до кухні, де вже на мене чекала мам, Раян та тато.  

Увійшовши до кухні, я зачинила двері й почала вислуховувати лекції про небажану вагітність, поганих чоловіків та й ще десяток попутних тем до цих. Навіть не маю змоги довести батькам та брату, що я ледь не померла цієї ночі, і це було геть не від задоволення. 

Врешті-решт мене відпустили до кімнати, щоб я нарешті змогла зібратись до коледжу. По дорозі до кімнати мене наздогнав Раян. 

– Давай поговоримо, – Першим заходить до моєї кімнати. 

– Давай. 

Вибору в мене немає. 

– З ким ти була? – Сідає на моє ліжко. – Його ім'я скажи. 

– Навіщо тобі, братику? – Мовчить. – Влаштуєш з ним дуель, як у старі часи?

– Не вигадуй… я просто хвилююся за тебе, Лін. – Дивиться на мене поглядом, як і три роки тому. – Ти не з .. 

– Ні! Забудь вже за нього! Я дуже вдячна тобі за турботу, Раяне, та мені час збиратися до коледжу! 

– Ти ж скажеш мені, якщо в тебе будуть проблеми? 

– Так-так! Вийди.. Будь ласка. 

– Гарного дня в коледжі, – Обіймає мене й виходить. 

Навіщо Раян тільки згадав його? Минуло вже три роки, а він досі згадує цього недоумка. Чорт, тепер весь день буде ця розмова у голові. 

Змінивши одяг й зібравши необхідні речі я вийшла з кімнати, де мене знову зустрів брат. 

– Що ще? 

– Вибач, – Не дивиться на мене. – Я не хотів нагадувати тобі про нього.. я дійсно просто хвилююся за тебе, сестричко.

– Я все чудово розумію, і я вдячна тобі за те, що ти хочеш мене захистити. – Обіймаю брата. –Але Раян, не забувай, що мені вже не шістнадцять і я більше не закохуюся в поганих хлопців. 

– У моїх очах ти завжди маленька ЛінЛін, що плаче через все на світі. 

– Ні, ні, ні! Забудь за неї, я тепер інша! 

– Не для мене, сестричко. 

Зазвичай ми не любимо обійматися, та сьогодні ранок-вийняток. До коледжу мене довіз Раян й мені не довелося йти пішки, але тим самим я привернула увагу пліткарок нашого коледжу. Цікаво чи вони взагалі знають про існування мого брата? Чи подумають, що мене підвіз якийсь залицяльник? Ой. То не моє діло, нехай думаю, що захочуть. 

Джуді зустріла мене у коридорі, біля потрібної нам аудиторії. Вона виглядала наляканою.

– Ти як? – Оглядає мене. – Він тобі нічого не зробив? 

– Ти чого? Хто, що мені мав зробити? 

– Олівер! – Вигукує його ім'я й декілька людей озираються на нас. – Всі тільки й говорять про те, як він забрав тебе з вечірки і ви кудись поїхали! Ти не відповідала на дзвінки і я подзвонила Раяну, бо твоїм батькам не ризикнула, а він мені сказав, що якийсь хлопець говорив з твоєю мамою і ти не будеш ночувати вдома, і я почала хвилюватися, що Олівер зашкодить тобі! – Майже на одному подиху промовила подруга. 

– Тихіше, Джуд, – Обіймаю подругу. – Я в повному порядку, Олівер не ображав мене… Ми просто поїхали кататися на мотоциклі, а потім поїли в забігайлівці, випили кави і Девіс відвіз мене до будинку. Мого будинку. – Вирішую уточнити, бо Джуді може накрутити собі у голові будь-який сценарій.

– Хто при температурі мінус десять катається на мотоциклах? 

– Олівер Девіс? – Знизую плечима. – Джуді, я правда в порядку, – Обіймаю дівчину за стан руки і кладу голову на плече. – Ходімо краще в аудиторію, скоро семестрові екзамени.