3. Пригоди в дýші

Прийшла до тями я, саме у той момент, коли Нейт нахилився до мене, щоб зробити штучне дихання. Різко сівши я почала кашляти, бо добряче наковталася води. Навколо мене всі стояли і дивилися.

– Як ти себе почуваєш? – Питає Нейт. 

– Так, ніби щойно ледь не померла. 

– Чому не сказала, що боїшся висоти? 

– А я й не боюсь висоти.

– Тоді чому не змогла стрибнути? – Дивлюся на тимчасового тренера. 

– Я казала, що не хочу стрибати, та ти прекрасно проігнорував мої слова! – Підводжуся з підлоги з допомогою Нейта. – Дякую за допомогу Нейт, та краще б, ти дав мені потонути. 

Можливо тоді, я б не відчувала такий сором і ненависть до всіх цих людей. 

– А я й не рятував тебе, це зробив Олівер. 

Дивлюся на Девіса, він мовчки стоїть і дивиться на мене. 

– Дуже дякую! – Розвертаюсь і впевнено крокую геть з басейну. Мені потрібно прийняти гарячий душ, він має привести мене до тями. 

– Можна бути й ввічливою з тим, хто врятував тебе! – Кричить Девіс, але я повністю ігнорую його. 

На емоціях я наговорили дурниці Нейту, а все через цього ідіота, що змусив мене стрибати з трампліну. 

Ненавиджу. 

Увімкнувши гарячу воду, я стала під її струмені і відчула, як моє тіло нагрівається, а шкіра починає трохи боліти від доволі гарячої температури води. Я ігнорую цю біль. В момент, коли я вже хотіла знімати купальник, двері до душу відчинилися. Я подумала, що це зайшла Мія. 

– Зачекай ще п'ять хвилин і я вийду, – говорю не повертаючись до неї.

– Не хочу, – це не голос Мії. 

Тепер вже повертаюся й бачу перед собою Девіса. 

– Це жіноча душова, – вимикаю воду і намагаюсь не закричати. – Не хочеш вийти? 

– Чому не попросила стрибнути замість тебе? – Повільно наближається до мене. – Я хотів це зробити. 

– Щоб ти потім жартував з мене? Ні, дякую. 

– Думаєш, я постійно намагаюсь познущатися над тобою? 

– А хіба ні? – Олівер буквально в двох кроках від мене і я починаю панікувати. 

– Можливо, та тут був не той випадок. 

– Не вмію читати думки, тим паче твої! 

Робить крок, другий і я вже відчуваю жар від його тіла. Хотіла б я відійти, та позаду стіна, до якої він з легкістю притиснув мене. 

– Дай свій номер, – Віддає телефон. 

– Навіщо? 

– Ти моя посіпака, мені потрібно, щоб ти була зі мною на зв'язку, – Його руки опиняються по обидві сторони від мене. 

– Точно, – Намагаюся не думати про те, шо він так близько до мене. 

Все ж таки, хоч я і ненавиджу його, та він хлопець і досить привабливий хлопець. Не можна отак безцеремонно вриватися у мій особистий простір. 

– Тримай. 

– Молодець, Курча. 

Олівер хоче відійти, але чіпляє кран з гарячою водою і весь кип’яток з душу потрапляє на нього. 

– Сука, боляче! – Відходить. 

– Олівер! – Вимикаю воду і узявши полотенце починає витирати його тіло, паралельно вмикаю холодну воду і змочивши один кінець полотенца, прикладаю до його грудей. – Ти як? Сильно болить? 

– Що ти робиш? 

– Намагаюся полегшити біль.

– Чому? – Відходжу від нього. 

– Бо ти хоч і козел, та все ж таки людина.. вибач. 

Розумію, що сказала не те, що потрібно говорити.

– Якщо хотіла помацати мене, то могла просто сказати. 

– Що? Ні! Я не винна в тому, що ввімкнувся душ..

– Сподобалося? 

Та він сміється з мене. Не треба було йому допомагати. 

– Наступного разу навіть не подумаю тобі допомагати! 

– Я більше не буду йти до тебе в душ, – Продовжує прикладати холодне полотенце до грудей. – Ти миєшся у кип'ятку! 

– Можливо, – з цим не посперечатися. 

– Не вимикай сповіщення і не думай блокувати мої дзвінки, Курча Лін. 

З цими словами він виходить з душової і я полегшено видихаю. Якого біса робить цей диявол? Йому мало дівчат, що стеляться перед ним? Навіщо зі мною так робити? Струснувши головою я продовжила митися, не має часу думати про Олівера. 

До кінця дня я не могла припинити думати про те, як глупо повела себе. Я ж дійсно лапала тіло Олівера. Розум втратила, чи що? Я хотіла лише допомогти, це була лише допомога. Саме такою думкою я намагалася заспокоїти себе. 

Мама мене кликала на вечерю, але я тоді не хотіла їсти, тож просто пропустила вечерю. Зараз я розумію, що краще б все ж таки поїла. Мій шлунок посеред ночі почав бурчати і я не змогла заснути, тож довелося спуститися до кухні і знайти собі щось на перекус. Мені пощастило, бо з вечері залишилося м'ясо та трохи картопляного пюре. 

– Ти тарган? – На кухню заходить Раян, він виглядає сонним. 

– Чому це я тарган? 

– Виходиш їсти, коли вже всі сплять. – Починає сміятися, а я лише надуваю губи мов мала дитина. – Та годі тобі, я ж пожартував.. ЛінЛін? 

– А ти тоді хто? 

– Я? – Дивится на своє відображення у вікні. – Я також тарган… Ми з тобою два таргана з того дурнуватого мультфільму. 

– Їх там троє. 

– І що? Нас буде двоє.. навіщо нам хтось третій? 

– Ти все такий же Раян, – Розумію, що рада його бачити.

Я сумувала за ним. 

– Це погано? – Сідає навпроти мене. 

– Ні, в жодному разі ні. 

– Прекрасно, – Відпиває трохи содової з пляшки. 

– Скоро вже Різдво і ми знову будемо наряджати ялинку і весь будинок.. швидше б. 

– Ти любиш Різдво. – Це було ствердження. – А я люблю коли ти посміхаєшся, тож я також люблю Різдво. 

– Що це? Ти зараз говориш, як старший брат! 

– Чорт.. Я і є твій старший брат! – Кидає в мене серветку. 

Якийсь час ми ще сиділи на кухні й продовжували розмовляти. Я сумувала за вечорами, які ми проводили разом. Потрібно завтра пограти всією сім'єю в настільні ігри й повеселитися. Давно ми цього не робили. 

Повернувшись до кімнати я вирішила подивитися щось перед сном, та перед цим мені потрібно дістати зарядку для ноутбука. Відкривши шафу я почала копирсатися у купі зарядних пристроїв та знайшла дещо інше. Фотографію. На цьому фото маленька я, і мій найкращий друг дитинства. Ми давно втратили зв'язок, але я досі не втрачаю надію зустрітися з ним. Маленький розбишака Грей. Саме так його називала моя мама. Провівши пальцем по фото я сховала його назад у кінець шухляди з різними дротами і все ж таки дістала зарядку для ноутбука.