2. Стрибки з трампліну

~ 11 грудня ~

З ранку я всіма способами намагалася залишитися вдома, та не вдалося. Маму так легко не обманути. 

– Якщо в тебе сьогодні якийсь екзамен і ти намагаєшся його прогуляти, то нагрівання термометра гарячою водою – не найкраща ідея. 

– Більше так не буду, – підіймаю руки на знак того, що я здаюсь. 

Якби ж все було тільки через екзамен. Наша угода з Олівером, це не мій кошмарний сон. Це справжній кошмар у житті. 

Вперше я так сильно запізнилася до коледжу. Я йшла до нього настільки повільно, наскільки могла. Зазвичай дорога займає близько двадцяти хвилин, та сьогодні я йшла всі сорок. Опинившись на території коледжу я постійно озирилася на всі боки боячись зіштовхнутися з Олівером. Першою парою у мене було музичне мистецтво, на яке я добряче запізнилася. Увійшовши до класу я вибачилася за своє запізнення і сіла на вільне місце. Девіса не було видно і це мене потішило. До кінця уроку він так і не з'явився. Полегшено зітхнувши я почала радіти. Можливо він взагалі сьогодні не прийде? Це буде чудово. Від цієї думки мені навіть стало легше. 

На перерві до мене підійшла Джуді й поклала руку на плече. Від несподіванки я закричала: 

– Ні! 

– Що «ні»? 

– Ох, Джуд, це ти, яке полегшення, я так рада, – заплющую очі. 

– Я також рада, що я – це я, а ти – це ти. Але ти зуби мені не заговорюй! Що вчора сталося? Ти не відповіла на жоден мій дзвінок, Лін! – Погляд дівчини був більш ніж суворий. 

– Ді, вчора був один з найважливіших моїх днів! Мало того, що я дізналася про те, що переписувалися весь час не з Нейтом, так ще й стала посіпакою. – Затуляю обличчя руками. 

– В сенсі не з Нейтом? А з ким? 

– З Олівером. 

– Почекай.. з тим самим Олівером? – Киваю. – З Олівером Девісом?! 

Затуляю рот подруги.

– Ти ще на весь коледж його ім'я прокричи! 

– Вибач, – Відпускаю. – Як таке сталося? 

– Сама не розумію. Найгірше в цій ситуації те, що я тепер маю прислужувати Оліверу, якщо не хочу, щоб всі побачили мій недо-роман у тому блокноті! А це взагалі-то твоя ідея була. 

Я не хотіла звинувачувати Джуді, та ці слова самі зірвалися з моїх вуст. 

– Лін, я справді не хотіла щоб так сталося.. Я думала, це буде веселий роман і ти зможеш відволіктися.

– Не звинувачуй себе.. врешті-решт, це саме я була тою, хто продовжував відповідати і писати далі у тому блокноті, тож мені й відповідати за це. Сподіваюся, що я залишуся живою. – Джуді обійняла мене. – До речі, ти не знаєш чи прийшов Девіс сьогодні на навчання? 

– Не знаю, я ще не бачила його сьогодні. Можливо він вирішив не приходити? 

– Я в це не повірю. Сьогодні перший день, як він офіційно може знущатися наді мною, він точно такого не пропустить! 

– Твоя правда. – Перевіряє час. – Лін, нам краще поспішати якщо не хочемо запізнитися на малювання. Місіс Роуз сказала, що ми будемо писати портрет сьогодні і маємо встигнути закінчити його за один раз. 

– Побігли. 

Перші двадцять хвилин місіс Роуз розповідала нам різні прийоми та техніки в написанні портрету і коли побачила, що нам все зрозуміло, то попросила вийти до нас модель. Ді штовхнула мене в бік і я поглянула у бік моделі. 

– Це ж Олівер, – пошепки каже вона. 

– Ага. – На жаль, це дійсно він. 

– Думаю, ви всі чудово знаєте нашу сьогоднішню модель – Олівера Девіса. Він з радістю вирішив нам сьогодні допомогти, тож давайте всі разом підтримаємо його! – Всі дівчата почали аплодувати і з захопленням розглядати його тіло. – Олівер, проходь будь ласка на стілець і обирай будь-яку позу з тих, що представлені на стенді позаду тебе. – Він уважно оглянув стенд. – Якщо тобі знадобиться перерва, то просто скажи. Також можешь пригощатися всім, що є на столі. 

– Дякую, місіс Роуз! 

Девіс ще раз оглянув стенд з позами і нарешті сів. В результаті він обрав позу, де його погляд був спрямований саме на мене. Весь урок в напруженні, як чудово. 

Спочатку все було добре, не враховуючи той факт, що я почувалася ніби на пороховій бочці, та все ж таки, я навіть змогла сконцентруватися на написанні його портрету. Я зробила більшу частину роботи, коли він неочікувано промовив: 

– Посіпака! – Моє серце завмерло, а дихання стало напруженим. 

Всі в класі почали озиратися і дивитися до кого ж Олівер говорить. 

– Посіпака, підійди і дай мені води! 

Нічого не зробиш, доведеться йти. Повільно підвелася з-за свого мольберта і попрямувала до нього. Відкрутивши кришечку я хотіла віддати йому пляшку. 

– Допоможи попити, – ковтаю в'язку слину. 

Усі хто були в кабінеті уважно спостерігала за нами. Я взяла соломинку, вставила її у пляшку і піднесла до його вуст. 

Олівер зробив декілька ковтків. 

– Досить. – Я поставила пляшку на стіл поруч з ним і якомога швидше повернулася за своє робоче місце. 

До кінця пари мені не було спокою, бо всі те й робили, що перешіптувалися й дивилися на мене, а Олівер кожні десять хвилин просив попити. В результаті я не встигла закінчити його портрет і місіс Роуз дала мені додаткову годину на його завершення, але не сьогодні. 

Яке щастя, що далі в нас з Олівером різні групи. Сьогодні в коледжі день позакласних гуртків, які ми маємо обов'язково відвідувати. Я не люблю ці дні, бо в такі дні немає значення на якому ти курсі, тут грають роль лише твої вподобання, і наші з Олівером тут значно розрізнялися. Чому я дуже і дуже рада. У мене зараз буде гурток Живої фотографії, а в нього Баскетбол. Тож я зі спокійною душею пішла до кабінету. Джуді не зі мною, в неї зараз буде гурток профільної біології. Вона планує йти вчитися у медичний університет далі, а ще не думала про своє подальше життя.

Через півтори години я вийшла з класу із домашнім завданням, - зробити історію свого дня в п'ятнадцяти фотографіях, - на них обов'язково має бути живий об'єкт, думаю попросити про допомогу Джуді, або ж маму. Так, я мало з ким спілкуюсь у цій школі, але мені так навіть комфортніше. У коридорі я побачила Нейта, а поруч з ним Олівера, вони дуже голосно сміялися. Дідько! Сподіваюся, цей диявол не сказав йому нічого зайвого.