Жива

Вода у ванні вже вистигала, але пара все ще трималася під стелею пишними, вологими клубами. Олена сиділа, притиснувши коліна до грудей, і дивилася, як біла піна — ті самі «баранці» з її дитячого моря — повільно тане, перетворюючись на прозорі мильні острівці.

Ще пів години тому цього тіла немов не існувало. Воно розпалося на сотню невидимих уламків, які довелося буквально по шматках транспортувати сюди, у тепло. Внутрішній шторм шумів так голосно, що в голові перебивали один одного чужі, уїдливі голоси. Дорослий суворий критик, капризне несепароване немовля, темна тінь за спиною — уся ця орда, що зачаїлася всередині, влаштувала справжній бунт.

«Повеселимося!» — зловтішалися вони, поки за вікнами все ще стояв гул від ракет, що впали неподалік і дивом не здетонували. Прірва здавалася такою близькою, що достатньо було зробити один невірний вдих.

Але потім долоня торкнулася шорсткого пакета з морською сіллю.

Тієї самої солі, яку вони ще влітку купували разом із татом. Кристали впали на дно з тихим шелестом, змішалися з улюбленим гелем для душу, і прозора вода раптом забарвилася в глибокий блакитний колір.

Раптово крізь темряву пробилася тонка, ледь помітна смужка світла. Вона вела назад — до теплого південного сонця, до шуму прибою, до дитинства, де все було простим і зрозумілим.

— Мабуть, я ще поживу, — пошепки мовила вона в тишу розпареної кімнати.

Пам'ять одразу підкинула інший образ, зовсім свіжий: вихідні, День народження, і Женя. Женька, який крутився як міг, робив неможливе, вигадував деталі й зі шкіри геть ліз, аби подарувати їй атмосферу свята та витягнути з осіннього хаосу.

Вони обидва не очікували, що сюжет розгорнеться так круто.

Згадавши його упертий, люблячий погляд, Олена тихо усміхнулася.

Рано. Занадто рано залишати тих, хто так сильно тримає тебе за руку в цьому світі.

Господи, спаси й збережи нас, грішних.

Олена встала, спустила воду й, загортаючись у теплий рушник, ще раз озирнулася на туманне дзеркало.

— Ну що, всі, хто в тіні? — тихо, але з цілковитою впевненістю сказала вона своєму відображенню. — Заткнулися й гарненько заховалися. Сидіть там сумирно.

Вона відчинила двері й зробила крок назовні.

У коридор, у світло, до своїх людей.

Людиною.

Справжньою, живою й цілісною.