Світ без умовностей

За дверима з наліпкою «Enter» низько гудів системний блок.

Олена на мить затримала руку над клямкою, вловлюючи звичний коктейль запахів: розігріта каніфоль, пил, струни електрогітари й сира прохолода, що вільно заходила крізь розчинене навстіж вікно.

Вона не стукала.

У кімнаті Адріана діяли свої правила.

Хлопець сидів на підлозі серед лабіринту з чорних дротів та розкиданих аркушів, де розмашистим підлітковим почерком були закреслені якісь строфи віршів і уривки прози. У свої п'ятнадцять він почувався затісно у звичному світі, а школа здавалася йому обов'язком, який лише відбирав дорогоцінний час. Дорослі бачили в ньому лише протест: довге волосся нижче плечей, безформні худі оверсайз і широченні джинси, що волочилися по асфальту. 

Але за цією зовнішністю ховався зовсім інший хлопець. Підліткова впертість приховувала надзвичайно добре серце.

Зараз Адріан затято тиснув на кнопки старого, жовтого від часу геймпада, паралельно розбираючи улюблену композицію на найдрібніші деталі. Навушники на його шиї тьмяно світилися зеленим.

Його взагалі захоплювали речі минулих десятиліть: старі касетники, вінілові програвачі, консолі та емулятори. У всьому цьому він знаходив справжність, якої так бракувало сучасному світові.

— Знов ночами не спиш? — тихо запитала Олена, проходячи всередину. — Завтра перша пара.

— Школа, коледж... яка різниця, мам, — не повертаючи голови, хрипко відгукнувся він. Голос після довгого мовчання звуковим штормом віддався в тиші. — Там вчать за шаблонами, які застаріли ще до мого народження. Нудно.

Він нарешті відклав пластиковий пульт.

З-під просторого подолу худі раптом висунувся абрикосовий ніс. Маруся потягнулася й звела на Олену своє єдине, величезне й каламутне око.

Вона народилася в елітному розпліднику перських котів, але через вроджену ваду — повну відсутність одного ока та майже  сліпоту другого — стала непотрібною людям, які оцінювали життя за стандартами породи та прибутку. Її тримали осторонь і недогодовували як прикре нагадування про недосконалість.

Олена мимовільно згадала минулий тиждень у грумінг-салоні.

Дівчина-майстер тоді впевнено тримала машинку, зрізаючи розкішну абрикосову шерсть, але раптом інструмент замовк. Грумерка застигла. Коли хутро опадало на підлогу, під ним відкривалося те, від чого ставало не по собі: крихітне, майже прозоре тільце, де кожна випнута кісточка була нагадуванням про людську жорстокість.

Тоді, декілька  років тому, Адріан не вагався ні хвилини.

Він просто витрусив на стіл перед заводчицею всі гроші зі своєї скарбнички — усі заощадження, відмовившись від мрії про нову музичну апаратуру та ретроконсоль, які видивлявся місяцями.

— Забирай своє кошеня, хлопче, — байдуже кинула жінка.

У нього самого була бронхіальна астма.

Лікарі категорично забороняли тримати вдома пухнастих тварин.

Та коли він прийшов додому, задихаючись від кашлю , то лише міцніше притискав кошеня до себе, ховаючи під широченним худі.

— Вона буде жити зі мною, — хрипко сказав він матері, сиплячи словами крізь інгалятор. — Її більше ніхто не скривдить.

Він купував їй ліки й сам доглядав за шерстю, хоч це й погіршувало його самопочуття.

Зараз Адріан обережно почухав Марусю за вухом.

Вона замружилася з тією дивовижною мудрістю, яка ніби вміла відрізняти добро від фальші.

Раптом зверху, з високої  шафи, почулося глухе:

— Ш-ш-ш.

Олена звела погляд.

На самому краєчку шафи, притиснувшись спиною до стелі, сидів Фенікс.

Черепаховий кіт з неймовірними бурштиновими очима напружено вдивлявся в простір.

Від нього відмовлялися багато разів. Людей зачаровував його погляд, але швидко лякала його недовіра. Він не шукав ласки, не дозволяв себе гладити й ніби жив у власному світі.

Зрештою останні господарі просто виставили кота серед  зими на залізничних коліях.

Його знайшли в січні.

 Майже замерзлого. Шерсть узялася кригою від морозу, а у погляді вже згасла надія.  Адріан загорнув його у куртку та приніс додому.

Перші три місяці Фенікс узагалі не спускався на підлогу. Він пересувався виключно по верхівках дверей, карнизах і шафах, ніби земля належала людям, яким він більше не довіряв.

Олена була впевнена — цей кіт назавжди залишиться диким.

Адріан тоді нічого не вимагав.

Не ловив його. Не виманював ласощами.

Він просто був поруч у кімнаті.

Писав музику, запускав старі ігри на емуляторах, працював за комп'ютером або читав книжки, тихо перебирав струни гітари.

Крок за кроком Фенікс почав спускатися зі своїх недосяжних висот.

І одного вечора сам зістрибнув на теплий системний блок, обравши з усіх людей світу того, хто не вимагав від нього любові.

Олена подивилася на Адріана.

Попри свою замкнутість, він дуже любив спілкуватися з нею.

Бували дні, коли він годинами мовчав у власному всесвіті, але раптом повертався, немов після довгого шторму.

— Дивись, що знайшов! — Адріан раптом підхопився й тицьнув їй у руки телефон. Очі горіли затишним підлітковим вогнем. — Це трек 1982 року, записаний в якомусь підвалі в Берліні. Послухай цей бас, він же справжній!

Він говорив швидко, ковтаючи слова й розмахуючи руками.

Міг серед ночі злетіти на кухню й спорудити величезний триповерховий бутерброд із усього, що знаходив у холодильнику.