Дзеркальні тарифи .

​Ранок почався зі зрадницького сухого клацання реле. Машина, яка ще вчора бадьоро відгукувалася на кожен оберт ключа, сьогодні зустріла мене глухою, майже зневажливою тишею. Акумулятор здався саме тоді, коли кожна хвилина була на вагу золота. Маршрут побудований, плани зафіксовані — і ось я стою перед капотом, що вмить перетворився на шматок холодного металу.

​Час побіг швидше. Я запізнювалася.

​Екран смартфона став моїм єдиним вікном у світ, що стрімко віддалявся. Додатки таксі нагадували завмерлі карти бойових дій: жодної вільної іконки. "Підняти вартість?" — вкрадливо пропонував алгоритм. Я натискала на "плюс", додаючи десятки гривень, спостерігаючи, як цифра на екрані збільшуєтся від мого відчаю. Але місто ніби вимерло. На іншому номері ціни виявилися ще вищими, хоча реклама обіцяла "найдемократичніші тарифи".

​На вулиці стояв пронизливий холод. Я, сподіваючись на теплу пічку власної автівки, вдяглася занадто легко. Тонка тканина не рятувала від вітру, що вже почав пробиратися під шкіру, вистукуючи дріб по ключицях. Думка про маршрутку була логічною, але страх захворіти й остаточно випасти з життя зупиняв на місці.

​Нарешті — дзвінок.

— Буду за сім хвилин.

Ціна на екрані за цей час встигла стати майже абсурдною. Але це було спасіння. Дорога минула в тривожному заціпенінні. Коли ми врешті зупинилися, я простягнула водієві велику купюру. Чекала на решту.

​Веселий таксист, не роздумуючи, спритно сховав гроші в кишеню.

— Дякую, гарного дня! — кинув він з легкістю людини, яка щойно виграла в лотерею.

— І вам, — коротко парую я, виходячи в холод.

​Це був мій "податок" на цей ранок. Моя решта, ті самі десятки гривень, якими я власноруч "годувала" додаток, залишилися в його кишені як плата за мою безвихідь.

​Але ввечері всесвіт вирішив переписати сценарій.

​Зворотна поїздка стала дзеркальним відображенням ранкового хаосу. Тільки-но я натиснула "підняти ціну" за звичкою, машина знайшлася миттєво. Наче вона чекала саме на мене за рогом. Теплий салон, спокійна дорога, відчуття, що хаос нарешті вщух.

​Біля мого під’їзду знову виникла та сама арифметична незручність. Велика купюра, пошуки решти. Водій перебирав готівку, намагаючись знайти дрібні, але врешті-решт просто простягнув мені жменю банкнот.

— Тут зайве, — зауважила я, перерахувавши гроші. — Ви даєте мені більше, ніж мали б.

Він широко усміхнувся, дивлячись на мене крізь дзеркало заднього виду.

— Нічого. Колись повернете, — пожартував він, і в цій легкості не було жодного лукавства.

​Я стояла біля своєї замерзлої машини, стискаючи в руках ці "зайві" гроші, і не вірила власним відчуттям. Справедливість, яку я вважала втраченою вранці, повернулася ввечері через зовсім іншу людину. Ранковий ділок, що привласнив мою решту, і цей вечірній добродій, що віддав свою, — вони врівноважили мій день.