Епілог

Вперше Галина Олександрівна прокинулась не від лая собак і стуку сміттєвого бака. Її розбудив аромат свіжозвареної кави, та яскраве осінь сонечко що пробивалось крізь вікно. Відкривши очі, жінка побачила перед собою незнайомого сивочолого чоловіка, який тримав тацю зі сніданком. За лічені секунди перед очима Галини промайнуло все життя — як вони зустрілися після її розлучення, як одружилися, як у них народилась донька, потім весілля доньки... і поява на світ онуки — її Анютки.
Вберегла. Змогла.

— Яка сьогодні дата? — щоб розвіяти останні краплі сумніву, запитала жінка.
— Наша річниця сьогодні! — весело промовив чоловік і поцілував її у скроню. Побачивши розгубленість у її очах, додав:
— 13 листопада. Через годину ми маємо бути в ресторані — прийде вся наша сім’я.

Сім’я. Слово, яке колись боліло, тепер звучало м’яко й заспокійливо.

***

У ресторані Галину Олександрівну чекав ще один сюрприз: серед рідних був і її колишній чоловік — Сергій Миколайович. На мить вона розгубилась і тихо спитала:
— А що він тут робить?..
— Галинка, з тобою все добре? — з тривогою запитав чоловік. — Він частина нашої родини. Наша донька заміжня за його сином, у них чудова донечка. Ми ж це обговорювали ще тоді…
— Так, так… щось я забула, — усміхнулась вона.

"Значить, Анютка все ж їхня з Сергієм онука…"

***

Вийшовши на терасу, Галина дивилась, як останній листок зривається з дерева й повільно падає додолу.
— Бачу, ти не дуже рада, що ми прийшли, — почувся знайомий голос.

Вона обернулась. Перед нею стояв Сергій — той самий, яким він був багато років тому: трохи сивий, але з тими ж очима, що колись дивилися на неї з любов’ю і болем одночасно.

— Ми давно чужі, Сергію, — тихо сказала вона. — Але, мабуть, так і треба. Ми з тобою не змогли бути щасливими… То, може, наші діти отримали шанс замість нас. Подивись, яка у них донечка! А ми... ми — минуле, якому не судилося стати майбутнім.

— Ти права, — кивнув він. — Головне — вчасно відпустити.

Вона всміхнулась, і в її очах уперше за довгі роки не було жалю — лише спокій. Вона не виривала щастя з рук долі вона його отримала тоді коли найбільше не сподівалась.
У небі проблискувало сонце, танучи в осінньому тумані.
Галина Олександрівна відчула, як хтось легенько торкнувся її плеча — то була маленька Анюта.
— Бабусю, ходімо, ми без тебе не почнемо!

І Галина пішла.
Цього разу — без тягаря минулого.
Цього разу — з усмішкою.

"Долю не перепишеш!"